18.2

— Потім з'ясуємо, хто кого здав. — Вона вже метнулася до верстата, висмикнула звідти короткий обріз. — Сірий пікап, у дальньому боксі. Ключі в замку. Ворота бокса відчиняються з того червоного важеля. — Вона тицяє підборіддям кудись у темряву. — Я і Лео їх притримаємо. А ти, — вона вперше дивиться просто на мене, — сідай за кермо й будь готова. Щойно почуєш стрілянину — заводь і не глуши. Ясно?

— Я не вмію на механічній коробці… — починаю я.

— Кермо крутити вмієш? Педалі бачила? — гарчить Софія. — Тоді вмієш. Іди.

Я біжу в темряву, туди, де бовваніє пікап. Серце гупає десь у горлі, руки трусяться, але я залажу в кабіну, знаходжу ключ, кладу долоні на кермо. Дежавю б'є мене раптово й недоречно: остання машина, у якій я хапалася за це кермо, мало не злетіла в прірву. Тоді я вивертала його, щоб убити нас обох. Сьогодні — щоб урятувати.

Двері сервісу з тріском розчахуються. Промінь ліхтаря розтинає темряву. І одразу все вибухає — короткі злитні постріли, спалахи, чийсь крик, дзенькіт розбитого скла. Я не бачу нічого, крім метушні тіней, але я чую голос Лео — різкий, командний — і глухий подвійний звук Софіїного обріза.

Заводь, заводь, Маріє, це твоє єдине завдання, не завали хоч це.

Я повертаю ключ. Двигун схоплюється з першого разу — дякую, боже, за старі надійні пікапи. Я смикаю червоний важіль, і ворота бокса з брязкотом повзуть угору, впускаючи всередину сіре нічне небо.

— Маріє, зараз! — реве Лео звідкись із темряви.

Вони виринають удвох, задкуючи, відстрілюючись, — Лео тягне Софію, яка накульгує й лається на всі заставки. Я вдавлюю газ ще до того, як вони добігають, пікап смикається вперед, я гальмую просто біля них, вони валяться всередину — Софія назад, Лео на пасажирське, — і я, не чекаючи команди, тисну педаль у підлогу.

Пікап вилітає з бокса в ніч. У дзеркалі я бачу, як з дверей вибігає третій, скидає зброю. Щось глухо цокає по кузову. Я закладаю такий поворот, що нас заносить боком, ледь не кладе набік, — і виправляю, дивом, інстинктивно, тими самими руками, які колись мало не вбили нас на гірській дорозі.

Тільки цього разу  машину я втримую.

Ми женемо порожньою нічною вулицею, поки вогні сервісу не зникають позаду остаточно. Аж тоді я дозволяю собі видихнути — рвано, зі схлипом, — не відпускаючи керма, бо якщо відпущу, руки затрусяться так, що я більше не зможу вести.

— Живі? — питаю, не обертаючись.

— Софія зачепила ногу. Заживе. — Лео дивиться на мене збоку, важко дихаючи. — Ти щойно вивезла нас із засідки з двома пораненими на борту. За кермом машини, якою вперше в житті кермуєш по-справжньому.

— Пощастило, — кажу я, і голос тремтить.

— Ні. — Він хитає головою. — Не пощастило.

Ззаду, крізь стогін і лайку, лунає голос Софії:

— Слухай, Лео. — Вона лається, влаштовуючись зручніше. — Твоя наречена. Вона що, взагалі не панікує?

— Панікує, — озиваюся я замість нього, дивлячись на дорогу. — Просто в мене це виходить мовчки й на швидкості дев'яносто.

Софія несподівано сміється — коротко, хрипко, крізь біль.

— Тримайся за цю, Лео, — каже вона. — Ця не зламається.

Лео нічого не відповідає. Але я ловлю його погляд — і в ньому вперше не розрахунок, не контроль, а щось відверто схоже на гордість. За мене.

І цей його погляд — гріє мене так, що я мушу втупитися в дорогу, поки не наробила дурниць.

Пізніше, поки Лео надворі переганяє пікап і перевіряє дорогу, Софія затримує мене всередині. Стоїть, витираючи руки, і дивиться довго, уважно, вже без ворожості — радше з чимось схожим на жаль.

— Слухай сюди, дівчинко, — каже вона тихо. — Ти розумна, я це бачу. Тому й скажу прямо, поки його немає. — Вона киває на двері. — Ти йому віриш, це видно за милю. А тепер подумай ось про що своєю чудовою головою.

Вона підходить ближче.

— Його послали привезти тебе на весілля. Це його робота, це його родина, це його кров. А ти для нього — просто проблеми, які виникли по дорозі. — Вона дивиться мені в очі. — Він везе тебе прямо до чоловіка, який тебе знищить. І ти справді думаєш, що він у вирішальний момент обере тебе, а не своїх?