18.1 Я не ревную

— Куди ми їдемо? — питаю я, коли Лео повертає з траси в якесь напівпокинуте містечко.

— По допомогу. Нам треба гроші, чиста машина, документи. І ще дещо дізнатися. — Він замовкає на секунду. — Є людина, якій я ще можу довіряти. Не повністю, але хоча б наполовину.

— Наполовину — це багато, як для тебе.

— Це максимум, який я можу мати.

Ми зупиняємося біля старого автосервісу — облізла вивіска, гори покришок, запах мастила та бензину. Лео двічі коротко сигналить, потім ще раз. За хвилину бокові двері відчиняються, і на вулицю виходить жінка.

І я одразу розумію три речі.

Перша: вона гарна, але не як дівчата з обкладинок, а якось живо й впевнено. Темне волосся зібране абияк, комбінезон закасаний до ліктів, руки в мастилі.

Друга: вона й Лео — не просто знайомі. Я бачу це по тому, як вона на нього дивиться. І по тому, як у нього розслабляються плечі, коли він її бачить. Так поводяться лише з тими, з ким колись пов'язувало щось більше, ніж просто робота. Третя: мене це чомусь бісить.

Ти не ревнуєш, Маріє, кажу я собі. Тобі просто не подобається ця жінка. Це різні речі.

Звісно. Дуже переконливо.

— Живий, — каже вона замість привітання, оглядаючи Лео. — А казали, тебе вже прикопали десь під Одесою. — Вона переводить погляд на мене, і її вираз обличчя одразу змінюється. — А це, виходить, та сама наречена, через яку весь цей капець?

— Софія, — коротко представляє її Лео. — Софія нам допоможе.

— Софія ще подумає, — відрубує вона, але відступає, пропускаючи нас всередину. — Заходьте, поки вас тут хтось не змалював.

Всередині тісно: підйомник, розібране авто, верстат з інструментами. Софія кидає Лео ганчірку, той витирає руки, і вони відразу починають говорити — швидко, уривками, як люди, які знають один одного сто років. Хто де, чиї люди на дорогах. Я не встигаю за іменами й почуваюся просто декорацією, яку притягли й поставили стояти в кутку.

Це відчуття надто знайоме, і воно мене дратує.

— То хто замовив напад? — втручаюся я. — Ви ж, здається, щось знаєте.

Софія повертається й повільно піднімає брову:

— Дивись, вона ще й говорить. — Вона складає руки на грудях. — Знаю небагато. Але замовлення прийшло не від чужих. Гроші за вашу голову, красуне, ідуть згори. Хтось дуже поспішає. За звичайну втікачку стільки не платять. Платять за те, що в тебе в голові.

Отже, вона теж знає про реєстр. Я зиркаю на Лео.

— Я не казав, — спокійно відповідає він на мій погляд. — Вона сама здогадалася.

— Тому ти й приходиш до мене, — кидає Софія, і в її тоні прослідковується стільки минулого, що я мимоволі стискаю пальці.

Так, Маріє, досить. Тебе хочуть вбити, а ти вираховуєш, що між ними було.

— Мені потрібна чиста машина й документи, — перебиває Лео. — І пару днів, щоб зрозуміти, хто саме за цим стоїть.

— Пару днів? — Софія хмикає. — Лео, вас шукає пів країни. У тебе немає навіть годин, якщо…

Вона не договорює.

Знадвору чути різке верещання гальм.

Софія реагує миттєво — вирубає світло, і бокс поринає в темряву. Крізь щілину в жалюзі видно, як біля воріт стає чорний позашляховик. З нього виходять троє. 

— За тобою стежили, — сичить Софія.

— Ні, — тихо каже Лео, дістаючи пістолет. — За тобою. Хтось злив сервіс!