17. Голос нареченого

Ми обоє дивимося на екран так, ніби це не телефон, а бомба.

— Не бери, — шепочу я, хоча сама розумію, що це дурість.

— Не візьму — він зразу зрозуміє, що щось не так. — Лео затримує погляд на екрані ще на секунду. — Поки він вважає мене слухняним псом, у нас є час. — Він обертається до мене. — Ти хотіла знати все? Слухай. Тільки мовчи. Що б він не сказав — ні звуку. Зрозуміла?

Я киваю.

Він скидає на гучний зв'язок і кладе телефон на панель, приклавши палець до губ.

— Слухаю, — каже Лео. Його голос миттєво змінюється — стає рівним, сірим, без тієї твердості, до якої я звикла. Так говорить той, хто звик виконувати накази, а не давати їх.

— Леоне! — гримить із динаміка. Від цього удавано бадьорого тону по спині біжать мурашки. — Нарешті! Ти уявляєш, як я хвилювався? Мені повідомили, що на маєток Лановських напали. Стрілянина, трупи, а моя наречена зникла разом з тобою. Я вже казна-що подумав.

Він говорить звісно ж італійською, яку я знаю достатньо, щоб зрозуміти, голос гарний, оксамитовий. Саме таким у казках говорять персонажі, які заманюють дітей цукерками — чомусь приходить на думку зовсім легковажне порівняння. 

І мені від першого ж слова хочеться втиснутися в сидіння й відсунутися від цього телефона якнайдалі.

Це чоловік, за якого мене мали видати заміж. Через тринадцять днів я стояла б з ним біля вівтаря.

— Усе під контролем, — сухо відповідає Лео. — На нас справді напали по дорозі. Невідомі. Я витягнув дівчину, відірвався. Зараз відлежуємося, чекаю, поки розчиститься дорога. Привезу, як тільки буде безпечно.

— “Дівчину”, — м'яко перебиває Джанні, і в цьому тоні стільки прихованого холоду, що я стискаю пальці в кулаки. — Її звати Марія, братику. Це моя майбутня дружина, не дівчина. Сподіваюся, ти поводишся з нею належно.

— Як із кришталем, — відрубує Лео абсолютно без емоцій.

— От і чудово. — Пауза. У слухавці чути дзенькіт льоду в склянці. — Дивна історія, еге ж? Хто б це міг напасти саме тоді й на тому відрізку? Ніби хтось чітко знав маршрут.

У Лео не здригається жоден м'яз, але я бачу, як біліють його пальці на кермі.

— Дивна, — погоджується він. — Розберемося, коли привезу її.

— Обов'язково. — Голос Джанні знову стає м'яким, і від цього мені моторошно. — Ти ж знаєш, як вона мені важлива. Не сама по собі, звісно, — дівчина мила, але таких повно. Важливо те, що вона приносить із собою. Ти розумієш, про що я.

“Що вона приносить”. Мова про карту в моїй голові і зв'язки з моєю родиною. Я — ходячий сейф. Він навіть не намагається приховати це від власного брата.

— Розумію, — каже Лео.

— Я знав, що ти зрозумієш. Ти завжди був тямущим. Навіть занадто, як казав батько, — Джанні тихо, невимушено сміється, і цей сміх лякає більше за будь-які погрози. — Тому слухай уважно, братику.

Він витримує паузу. Коли говорить далі, з голосу зникає вся м'якість:

— Привези її цілою. Точно в тому стані, у якому взяв, до останньої волосини. Це мій товар, і я хочу отримати його без дефектів.

— Отримаєш, — каже Лео.

— І ще одне. — Голос знову стає майже ласкавим, по-братньому турботливим, від чого все всередині стискається. — Я тебе знаю. Краще, ніж ти сам. Ви надто довго наодинці. Тож дам пораду. Не прив'язуйся.

Тиша.

— Ти мене зрозумів? — тихо уточнює він. — Вона не твоя і ніколи не буде твоєю. Ти просто везеш посилку. А кур'єри, які задивляються на вміст, довго не живуть. Навіть якщо це мій брат. Особливо якщо це мій брат.

Лео дивиться мені просто в очі. Тримає погляд, а потім відповідає тим самим сірим, покірним тоном, від якого мене вивертає, бо я вже знаю, що за ним ховається:

— Тут немає до чого прив'язуватися, Джанні. Це просто робота.

— От і добре. — Знову дзенькіт льоду. Знову зверхня усмішка в голосі. — Напиши, коли будеш близько. І бережи себе. Дороги зараз неспокійні.

Дзвінок вимикається.

Ми мовчимо. У машині стає так тихо, що чутно, як капає конденсат десь під капотом.

— Просто робота, — тихо повторюю я. Сама не знаю навіщо. Мабуть, щоб відчути ці слова на слух.

— Він перевіряв, чи я не зіб'юся, — не повертаючи голови, каже Лео. — Слухав інтонації, а не слова. Він завжди так робить. Я сказав те, що він очікував почути.

— Я розумію. — І я справді розумію. Але ці слова все одно залишають огидний осад.

Думки збиваються до іншого. До цього оксамитового голосу, який спокійно називав мене “товаром” і “посилкою”, розмовляючи з братом так, ніби йшлося про орендоване авто.

І я вперше чітко усвідомлюю: те, що на маєток напали — це порятунок. Бо якби цього не сталося, через тринадцять днів я мала б лягти в одне ліжко з цією людиною. 

— Лео, — кличу я тихо.

— Що?

— Що б не сталося далі, — я повертаюся до нього, — не віддавай мене йому. Ти обіцяв. Пам'ятай про це.