16. Мої умови

Ми пересиджуємо решту ночі в машині, у лісосмузі. На диво, обоє вирубаємося: він — на водійському, відкинувши сидіння, я — скрутившись на пасажирському в його куртці. Вперше ніхто нікого не стереже. Ми зараз просто двоє смертельно втомлених людей, у яких уже немає сил на страх.

Прокидаюся першою. Сірий ранок, туман по коліна між дерев і його спокійне уві сні обличчя, з якого нарешті зійшла вся напруга. Без цієї звичної маски він здається молодшим. Майже людиною, а не роботом.

Я довго дивлюся на нього. Вчора все змінилося. І не через поцілунок на блокпості, а через те, що було потім: я повернулася по нього, хоча могла спокійно втекти. Він це знає. І я теж, тож старий розклад, де він тримає всі карти, а я просто переляканий багаж, більше не працює.

Тепер він винен мені життя. І я не збираюся вдавати, ніби це дрібниця.

Коли він розплющує очі — миттєво, як завжди, — я вже сиджу рівно й дивлюся на нього впритул.

— Нам треба поговорити, — кажу. — Нормально. Поки ти ще заспаний і не начепив свій звичний кам'яний скафандр.

— Вже пізно, — озивається він хрипко. — Скафандр на місці.

— То слухай крізь нього. — Я підтискаю під себе ноги. — Учора в мене були всі шанси зникнути. Ти спав, люди Джанні пасли трасу. Я могла піти й більше ніколи тебе не бачити. Розумієш?

— Розумію. — Він не відводить погляду. — Я про це думав всю ніч.

— Чудово. Тоді запам'ятай. — Я загинаю пальці. — Перше. Я більше не заручниця. Не “вантаж” і не наречена, яку кудись везуть. Ми або партнери, або наступного разу я таки піду. І мапа піде зі мною — вона в моїй голові.

Куточок його рота ледь смикається. Без глузування — у цьому є щось інше.

— Друге, — продовжую, не даючи йому вставити слова. — Ти розповідаєш мені все. Хто нас замовив, який план і куди ми їдемо. Без цього дитячого менше знаєш — краще спиш. Я й так не сплю.

— А третє?

— Третє. — Я на секунду затинаюся. — Ти більше ніколи й нікому мене не віддаси. Ні Джанні, ні батькові. Нікому. Що б не сталося. Це не прохання.

Він довго мовчить. Дивиться так уважно, ніби вперше оцінює не мою ціну, а мене саму. А потім робить те, чого я точно не чекала.

Усміхається. Справді — коротко, майже тепло. Від цього його обличчя стає геть незнайомим.

— Знаєш, — каже він, — мені за все життя висували умови двічі. Перший раз — батько. Другий — ти тільки-но. — Він хитає головою. — І чомусь тільки твої хочеться виконати.

Не знаючи, що відповісти, я за звичкою йду в наступ:

— То це “так”?

— Це не “ні” принаймні. — Він простягає руку через бардачок. — Але тоді й ти дещо мені обіцяєш. Коли знову вирішиш втекти чи зробити якусь дурницю — скажи мені в очі. Не за спиною і не через касирку на заправці. Домовились?

Я дивлюся на його долоню. Велику, зі збитими кісточками та тим самим важким перснем. На ту саму руку, яка витягла мене з води.

І тисну її.

— Домовились.

Кілька секунд ми просто тримаємося за руки в цьому тумані, у краденій машині, посеред країни, де нас шукають усі підряд. Двоє людей, які раптом вирішили довіряти одне одному — без жодного розумного приводу.

Це найнебезпечніша угода в моєму житті. Небезпечніша за батькову. Бо та коштувала мені свободи, а ця відчутно коштуватиме чогось більшого.

Ми відпускаємо руки одночасно — ніби обидва зрозуміли, що затягнули паузу.

— Ну що, партнере, — кажу, щоб розрядити обстановку. — Починай виконувати пункт номер два. Розкажи мені…

На панелі оживає телефон.

Не одноразовий — той він розтрощив раніше. Інший, якого я ще не бачила. Він вібрує, повзе по пластику, і екран спалахує білим.

Ми обоє дивимося на нього. На екрані висвічується одне ім'я:

Джанні