15.2

Я лежу в багнюці на роздоріжжі власного життя — вільна дорога з одного боку, приречений чоловік з іншого — і найрозумніша, найрозважливіша дівчина, яку виховав мій батько, робить найдурніший підрахунок у своєму житті — вона повертається.

Я повзу назад, до станції. У бік людей з автоматами, геть від своєї свободи, і не можу пояснити собі навіщо — бо це вже не борг, не вдячність, не розрахунок, а щось інше, чому я досі не наважуюся дати назву.

Я обходжу оточення з тилу, там, де темно й ще нікого немає, прослизаю до задньої стіни станції, знаходжу вибите вікно й протискаюся всередину.

Лео вже не спить. Він сидить у темряві з пістолетом у руці — розбудило його чуття, яке ніколи не спить до кінця. Коли я з'являюся у вікні, він завмирає. Дивиться на мене так, ніби не вірить власним очам.

— Вони тут, — шепочу я, задихаючись, уся в грязюці. — Оточують. Люди Джанні. Треба тікати, зараз, негайно.

Кілька секунд він просто дивиться на мене. І я бачу, як у його голові складається те саме, що зрозуміла я в тій канаві. Що я була на трасі. Що я була вільна і що ніхто б мене не спинив.

— Ти могла піти, — каже він тихо. 

— Знаю, — кажу я. І сама ненавиджу тремтіння у власному голосі. — Не питай навіщо. Я й сама не знаю.

Він встає, підходить до мене впритул. І на одну довгу, страшну секунду — з людьми за стіною, з автоматами, з лічені хвилини до смерті — дивиться на мене так, що в мене підкошуються ноги дужче, ніж від будь-якої небезпеки. А тоді бере мене за руку. Міцно, тепло. Зовсім не так, як тримають заручницю.

— Тоді біжимо, — каже він. — Разом.

***

Ми вислизаємо тим самим вибитим вікном, у темряву за станцією, туди, де люди ще не встигли стати. Лео веде мене полями впевнено, як завжди, і за спинами в нас лишаються ліхтарі, лайка й крики людей, що нишпорять не там. Ми дістаємося до старого універсала в чагарях, чекаємо, поки коло розімкнеться, і тихо, без фар, виповзаємо путівцем.

Лише за годину, коли ми зупиняємося в глухій лісосмузі й глушимо двигун, я нарешті дозволяю собі видихнути.

І тоді помічаю.

На його боці крізь светр розпливається темна пляма. Ширша, ніж має бути.

— Ти кровиш, — кажу я. — Шов розійшовся. 

— Пусте. Потерпить.

— Не потерпить. — Я вже тягнуся до бардачка, де серед мотлоху знаходиться пласка коробка з бинтами. — Знімай. Я не збираюся везти труп через пів країни. Це, здається, твоя фраза.

Він дивиться на мене якусь мить. А тоді, замість того щоб сперечатися, слухняно стягує светр через голову.

Дежавю. Той самий шрам, та сама рвана рана — тільки цього разу я нахиляюся над нею вже без того холодного розрахунку, яким прикривалася в сторожці. Тоді я переконувала себе, що рятую його, бо так вигідніше. Зараз навіть не завдаю собі клопоту так брехати. Просто беру марлю, притискаю, обробляю, накладаю пов'язку — обережно, уважно, так, як не робила ще нічого в житті.

Він мовчить. Дивиться не на рану — на мене. Я відчуваю цей погляд шкірою й не підводжу очей, бо знаю: варто підвести — і я знову зроблю якусь дурницю.

— Готово, — кажу нарешті, затягуючи вузол. Голос виходить не такий рівний, як мені б хотілося. — Тільки більше не рви. Ниток у нас і так обмаль.

— Маріє.

— Що?

Він не відповідає одразу. Просто бере мою руку — ту, якою я щойно його перев'язувала, — і на секунду затримує у своїй. Нічого більше. Але цього досить, щоб усередині все стислося.

— Дякую, — каже тихо. — Що повернулася.

Я забираю руку швидше, ніж треба. Бо на “дякую” в мене відповіді немає. Зовсім.