15.1 Вільна

Ми зупиняємося на наступну ніч у покинутій водонапірній станції — це бетонна коробка серед полів, глуха, як склеп. Я намагаюсь криво пожартувати, що краще було б в готелі лишитись, але слова застрягають в горлі через погляд Лео. 

Він перевіряє периметр, глушить машину десь у чагарях, повертається й лягає під протилежною стіною, поклавши пістолет поруч. За весь вечір ми не сказали одне одному й слова. Бо говорити немає про що. Або, навпаки, є про надто багато, і жоден з нас не наважується почати.

Однак мені він “щедро” розстилає свій плащ. Я лягаю на нього, дивлюся в тріснуту стелю й думаю про той поцілунок.

Оце і є найгірше, Маріє. Не пістолет, не річка, не переохолодження. Найгірше — те, що ти сама зробила на блокпості й не можеш перестати про це думати. Що твої губи досі пам'ятають, як він відповів. Що якась дурна частина тебе шкодує, що поцілунок був “технічним”.

Він викрав тебе. Пообіцяв берегти рівно доти, доки ти йому потрібна і везе своєму брату. А ти лежиш і згадуєш його губи — злюсь на себе. 

І тоді я приймаю рішення. Тверезе, холодне, правильне — тікати. Не тому що боюся його, а тому що боюся себе.

Він спить — по-справжньому, глибоко, як людина, яка кілька діб не дозволяла собі спати як слід. Я підводжуся беззвучно, крок за кроком, як училася цілими вечорами в батьковому домі. Беру куртку. Тихо, дуже тихо відчиняю іржаві двері рівно настільки, щоб протиснутися і виходжу в ніч.

Холодно й тихо. Десь вдалині світиться нитка траси. Я йду до неї через мокру стерню, і з кожним кроком мені стає легше дихати — я вільна, я нарешті вільна, я сама вирішую, куди мені йти. Вперше за багато років ніхто не тримає мене за зап'ястя.

Чому ж тоді так порожньо всередині?

Я виходжу на узбіччя. Стою, обхопивши себе руками, і чекаю. Довго. Нарешті з темряви виринає світло фар — одна машина, велика, чорна. Я піднімаю руку. Серце гупає: аби далекобійник, аби хоч хтось, кому байдуже, хто я.

Машина сповільнюється. Скло опускається.

І я бачу обличчя водія. Я вже бачила це обличчя! 

— Маріє, — розтягує він губи в посмішці, від якої мене проймає крижаним потом гіршим, ніж вода в тій річці. — А ми тебе шукаємо. Джанні дуже за тобою скучив.

Я відсахуюся, він відчиняє двері.

І я біжу назад, у поле, у темряву, наосліп, поки він гукає щось услід і грюкає дверцятами. Я падаю в якусь канаву, вгрузаю в багно, притискаюся до землі й не дихаю. Чую, як він ходить десь поряд із ліхтариком, лається, кличе когось по рації. За хвилину під'їжджає друга машина. Потім третя.

І тоді, лежачи обличчям у холодній грязюці, я чую по рації те, від чого всередині все холоне.

Вони знають про станцію, хтось засік нашу машину в чагарях ще звечора. Вони не по мене одну приїхали і оточують те місце, де зараз спить Лео. За кілька хвилин вони будуть там. А він спить і навіть не здогадується.

І ось він, мій шанс.

Той самий, про який я мріяла всі ці дні. Вони думають, що я втекла на трасу. Вся їхня увага — на дорозі й на станції. Якщо я зараз тихо відповзу в протилежний бік, полями, — за годину я буду далеко звідси. Сама, вільна і нарешті нічия.

А Лео вони знайдуть сплячим і застрелять, як застрелили б у ту першу ніч, якби він не встиг вивезти нас із-під куль. Того самого Лео, який стрибнув за мною в крижану воду, хоча міг бігти далі. Який тримав мене всю ніч, вливаючи в мене власне тепло. Який на блокпості відповів на мій поцілунок так, ніби це не трюк для поліцейських.

Це не моя проблема, кажу я собі, він мій викрадач. Він би не вагався.

Але я знаю, що це брехня. Він вагався б. Він уже двічі обрав мене там, де міг обрати себе.