14. Технічно

Я приходжу до тями ніби уривками.

Спершу бо хтось трясе мене за плечі, б'є по щоках, говорить різко й швидко, і кожне слово доводиться виловлювати з темряви окремо. Потім — рух: мене несуть, голова теліпається, я бачу шматок нічного неба між гілками. Потім — стіни. Якийсь дах над головою. І холод, який раптом стає нестерпним знову, бо тіло, зрозумівши, що житиме, згадало, як це — мерзнути.

— Одяг, — чую я. — Маріє, треба зняти мокре. Інакше не відігрієшся.

Я не можу поворухнути й пальцем. За мене все роблять чужі руки — швидко, без жодної ніжності, без жодної двозначності, так, як розбирають на частини щось зламане, що треба терміново полагодити. Мокра тканина відлипає від шкіри. Мене загортають у щось сухе — стару ковдру, здерту, певно, з чужого ліжка. А потім поруч лягає тепло. Велике, живе, обпікаюче гаряче проти моєї крижаної шкіри.

Він. Лео притискає мене до себе — усім тілом, обхопивши руками, накривши собою, як накривають вогонь від вітру, щоб не згас. І це не має в собі нічого від тих моментів біля стіни в мотелі. Це не бажання, це відчай. Він ділиться зі мною своїм теплом так, ніби вливає його силоміць, бо іншого способу втримати мене на цьому світі просто немає.

— Не спи, — бурмоче він мені у волосся. — Говори зі мною. Кажи що завгодно. Хоч лай мене, тільки не мовчи.

— …ненавиджу тебе, — вичавлюю я ледь чутно. Язик неслухняний, чужий.

Я відчуваю, як він видихає — коротко, з полегшенням.

— Отак краще, — каже. — Ще.

І я лаю його. Пошепки, безладно, плутаючи слова, поки тепло повільно, болісно повертається в моє тіло — спершу пекучим поколюванням, потім тремтінням, потім важкою гарячою млістю. Він тримає мене всю ніч. Не відпускає ні на секунду. І десь між лайкою і сном я розумію страшну річ: я вперше в житті засинаю, почуваючись у безпеці. У руках людини, якої мала б боятися найбільше.

Вранці я прокидаюся, щиро здивована, і майже обурена, що жива.

Він уже не поруч. Сидить біля стіни, одягнений у сухе, і дивиться, як я розплющую очі, з таким виразом, ніби всю ніч чекав саме цього. На мить між нами повисає щось незручне, тепле, нестерпне. Ми обоє пам'ятаємо, як провели цю ніч. І обоє мовчазно вирішуємо про це не говорити.

— Одягайся, — каже він, кидаючи мені стос чужого одягу — джинси, светр, куртку, знайдені бозна-де. — Знайшов машину. Треба забиратися, поки нас не обклали остаточно.

Машина виявляється старим універсалом, який він, судячи з усього, просто взяв із двору сплячого хутора. Ми виїжджаємо на трасу вранці, у сірому холодному світлі, і вперше за багато годин я дозволяю собі повірити, що ми відірвалися.

Даремно.

Блокпост виринає з-за повороту зовсім близько. Дві машини впоперек дороги, четверо чоловіків, шлагбаум із дерев'яної жердини. Схоже, копи страшенно тут знудились — це видно за тим, як недбало, по-хазяйськи вони стоять. І я одразу розумію, кого вони шукають, бо їх орієнтир — це ми.

— Тихо, — цідить Лео, збавляючи хід. — Дай мені говорити. Ти моя дівчина. Ми їдемо з міста. І заради бога, прибери з обличчя оцей вираз загнаної тварини.

Легко сказати.

Він опускає скло. Один із чоловіків підходить, нахиляється, ковзає поглядом по салону, по мені. Очі в нього чіпкі, недовірливі. Він щось питає — коротко, різко, — і я бачу, як Лео відповідає спокійно, ліниво, але жилка на його шиї видає напругу. Чоловік не відходить. Він дивиться на мене надто довго. Тягнеться рукою до кишені, де в таких людей лежить складений папірець із фотографією.

Ще секунда — і він її дістане. Порівняє. І тоді все.

І я роблю єдине, що спадає на думку.

Перехиляюся через Лео — уся, повністю, — беру його обличчя в долоні й цілую. Просто в губи. Нахабно, впевнено, так, як цілують свого чоловіка знуджені дружини, коли їм набридло чекати в машині, поки якийсь тип на дорозі закінчить свої нудні перевірки.

Технічно це має тривати три секунди. Рівно стільки, щоб чоловік із автоматом зніяковів, махнув рукою й відвернувся.

Але на першій секунді Лео завмирає від несподіванки. На другій — його рука лягає мені на потилицю. А на третій я забуваю, навіщо взагалі це почала.

Бо він відповідає. Не технічно, зовсім не технічно. Його губи рухаються по моїх повільно, впевнено, і те, що я замислювала як холодний трюк, обертається чимось, від чого в мене всередині все обривається й летить кудись вниз, як тоді я сама з мосту. Я чую власне серце. Я забуваю про автомат, про блокпост, про фотографію в чужій кишені. Є тільки його рука в моєму волоссі й дурне, п'янке відчуття, що я готова стояти в цьому поцілунку значно, значно довше, ніж треба для прикриття.

Десь дуже здалеку чоловік на дорозі гмикає, ніяково відводить погляд і махає нам жердиною: проїжджайте.

Лео відривається першим. Заводить машину. Ми рушаємо, минаємо шлагбаум, від'їжджаємо — а тиша в салоні стає густою, як дим.

Я дивлюся строго вперед. Витираю губи тильним боком долоні, ніби це може щось стерти.

— Це нічого не значило, — кажу я. Голос виходить рівний. Ну, майже.

— Звісно, — озивається він, не відводячи очей від дороги.