В хатині западає небезпечна тиша.
— Що ти сказала? — питає він вдруге, і цього разу в голосі немає й ноток спокою чи виваженості.
Я мовчу. Гарячково, запізніло, марно намагаюся зметикувати, як забрати слова назад. Але слова — не річ, яку згаряча кидаєш на стіл, їх назад не забереш. Вони вже висять у повітрі між нами, і він дивиться на них, як хижак дивиться на те, що необережно поворухнулося в кущах.
— Нічого, — кажу я. — Забудь. Я просто хотіла тебе зачепити.
— Ні. — Він підводиться, повільно, і робить крок до мене. — Ти сказала: рахунки. Куди й через які рахунки Кореллі ганяли гроші Лановських. До останньої цифри. Ти пам'ятаєш їх усі. — Він зупиняється зовсім близько. — Повтори.
— Навіщо? Ти ж і так почув.
— Повтори, Маріє. Що саме ти знаєш.
І ось тут мій голос розуму, той самий, що весь час рахував охоронців, вдихи й стовпчики цифр, нарешті наздоганяє мій язик. Пізно, але наздоганяє.
Я думаю про ті рахунки. Скільки їх було за всі ці роки — тисячі рядків, сотні платежів, назви фірм-пустушок, рахунки в чотирьох країнах. Гроші, які Кореллі й Лановські перекачували туди-сюди так, щоб жодна податкова, жодна поліція, чесний суддя не докопався до дна. Усе це в мене в голові. Не на папері, який можна спалити. Не на диску, який можна розбити. У голові, тільки в моїй.
І я нарешті розумію дві речі одночасно.
Перша: те, що я знаю, — це не просто дрібний козир. Це мапа, і той, хто вміє її прочитати, зможе простежити кожну монету. Друга, значно холодніша: поки ця мапа лише в моїй голові — я жива. Тієї миті, коли я віддам її комусь цілком, до останньої цифри, я перестану бути потрібною. А непотрібних у цьому світі не бережуть.
Тому я роблю те, чого від переляканої дівчини ніхто не чекає. Я стуляю рота.
— Ні, — кажу спокійно, хоч всередині все тремтить. — Я нічого тобі не повторю. Ані цифри. Не тому, що не пам'ятаю. Тому, що це єдине, що досі тримає мене живою, і я не така дурна, щоб віддати його першому, хто ласкаво попросить.
Тиша.
А тоді відбувається те, чого я боюся найдужче.
Він усміхається. Але це вже не та крива, зверхня усмішка, до якої я почала звикати. Ця — інша. Повільна, задоволена, майже тепла — і саме від цього тепла в мене холоне спина. Бо я нарешті бачу, як у його очах перемикається щось. Ще вчора він дивився на мене як на клопіт, який треба довезти. Позавчора — як на дівчисько, що кусається. А тепер дивиться так, як, мабуть, колись дивився на свої рахунки і фактури мій батько — як на цінність.
І це найстрашніший погляд з усіх, які на мене сьогодні наводили. Страшніший за дуло біля скроні, за маски в саду, за фари на лісовій дорозі. Бо пістолет — це просто смерть. А оце — вже геть інше.
— Ти хоч розумієш, що щойно про себе розповіла? — питає він тихо, обходячи мене повільним колом, ніби роздивляється з усіх боків річ, ціну якої різко підскочила вгору. — Половина людей у цій країні заплатила б, щоб дістати те, що в тебе в голові. Друга половина заплатила б, щоб цього ніхто ніколи не дістав. Твій батько віддав тебе Кореллі не тому, що любить італійців. Він віддав їм ходячий сейф і сподівався, що після весілля ключ від нього назавжди лишиться в родині.
Я стою й не дихаю. Бо він озвучує вголос те, чого я сама ніколи собі не дозволяла договорити до кінця. Мене не продавали як наречену. Мене продавали як носій інформації, який зручніше тримати під однією дахом і одним прізвищем.
— То он воно що, — шепочу я. — Весілля було не заради союзу. Воно було для того, щоб замкнути мене всередині.
— Тепер ти починаєш розуміти. — Він зупиняється переді мною. — І хтось вирішив, що замикати надто ризиковано. Дешевше — прибрати. Разом з незручним сином, якого відправили тебе привезти.
Він нахиляється трохи ближче. І я вперше за ці дві доби по-справжньому боюся його — не як викрадача, не як чоловіка з пістолетом, а як людину, яка щойно вирахувала, скільки я коштую, і не збирається цю цифру нікому дарувати.
— Тож слухай уважно, Маріє, бо повторювати не буду. — Голос рівний, тихий, майже лагідний, і від цієї лагідності волосся на потилиці стає дибки. — Ти не просто втікачка в брудній сукні. Ти — бомба. Ходяча, дихаюча бомба, за якою полюватимуть всі, щойно дізнаються, що вона існує. І поки я поруч — ти жива. Я подбаю про це краще за будь-кого. — Він робить паузу, дивиться просто в очі. — Але тільки поки ти мені потрібна. Тому раджу подбати, щоб я потребував тебе якнайдовше.
Він відступає, знову спокійний, знову закритий, ніби й не було цих слів. Бере флягу, п'є.
А я лишаюся стояти посеред холодної кімнати, у завеликому светрі й чужих шкарпетках, і вперше за всю цю ніч розумію, що найбезпечніше місце, яке в мене є, — поруч із людиною, якої мені варто боятися найбільше.
І що я сама, власними словами, щойно застебнула на наших двох руках одні кайданки.