9. Очі не брешуть

Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного.

Його рука досі лежить у мене на спині. Моя щока досі на його грудях, де під ребрами глухо й рівно б'ється серце. І найгірше, що в цю першу мить, поки сон ще не до кінця мене відпустив, мені тепло, спокійно й нікуди не хочеться рухатися.

А потім свідомість наздоганяє тіло, і я відсахуюся так різко, що мало не злітаю з вузького спального каркаса.

— Забери руки, — випалюю я, хоч руку він прибрав ще в ту секунду, коли я поворухнулася.

— Вже, — каже він спокійно, підкладаючи долоню собі під голову. — Це ти до мене прилипла серед ночі, не навпаки. Я лежав, де лежав.

— Брехня.

— Твоя воля. — Він знизує плечем. — Наступного разу можеш замерзнути на смерть, щоб зберегти принципи. Мені ж менше клопоту.

Я загортаюся в колючий светр по саме підборіддя й відсуваюся в куток, ненавидячи все на світі: холод, цей будинок, свою зрадливу шкіру, яка досі пам'ятає його тепло, і його спокійне, нестерпно рівне обличчя людини, якій все одно.

За дошками на вікнах світає остаточно. День. Довгий, порожній, небезпечний день, який ми проведемо в чотирьох стінах, бо рухатися, скоріш за все небезпечно. Я вже знаю, як це буде: ми сидітимемо, дивитимемося одне на одного й мовчатимемо. Найгірша компанія для того, хто хоче нарешті все обдумати.

Ранок справді минає в цьому мовчанні. Він розкладає на підлозі свій арсенал, чистить пістолет, перевіряє й перебинтовує бік — я мимоволі зиркаю на шов, який зробила вчора, і з якимось дурним, недоречним задоволенням відзначаю, що він тримається. Я тим часом обробляю антисептиком з аптечки власні ноги. Виглядають вони гидко: садна, порізи, синці. Пече так, що на очі навертаються сльози, але я мовчу, бо скиглити перед ним — остання втіха, якої я собі не дозволю.

Десь ополудні він мовчки ставить переді мною відкриту консерву й половину сухаря.

— Їж. — І, побачивши мій погляд: — Це не турбота. Голодна ти дурнішаєш, а мені й так важко.

Я вдаю, що не почула і їм. Смакує як картон із сіллю, але я не пам'ятаю, коли востаннє так тішилася їжі.

І десь між цією консервою і сірим тягучим полуднем ми починаємо говорити. Не тому що хочемо, просто мовчати ще нестерпніше.

— Розкажи мені правду, — кажу я. — Хоч раз. Хто ти в цій родині? Молодший брат — наречений. Батько — голова. А ти хто? Чому саме тебе послали по мене, як якогось хлопчика на побігеньках?

Він довго мовчить, і я думаю, що не відповість. Але він відповідає — дивлячись не на мене, а на власні руки.

— Колись я мав стати на батькове місце, — каже нарешті. Голос рівний, без жалю до себе, і саме тому йому віриш. — Я старший. Мене готували з дитинства. Я знав цю родину так, як ти знаєш свою абетку. А потім ми з батьком не порозумілися в одному питанні. Дуже принциповому. І я перестав бути спадкоємцем.

— І став ким?

— Тим, кого посилають туди, куди не хочуть посилати цінних людей. — Кутик рота смикається, але це не усмішка. — Забрати, залякати, привезти. Зникнути, якщо треба. Для родини я зручний. Мене не шкода. Тому сьогодні саме мене й відправили по тебе — і саме мене найлегше було наказати прибрати разом з тобою, бо за відторгнутого сина ніхто не мститиметься. 

Він каже це так буденно, ніби роздумує про погоду на тиждень. І в цьому вся штука.

Я не вірю жодному слову. Я взагалі перестала вірити словам відтоді, як батько сказав мені “залишайся на місці, доню” тим самим тоном, яким колись читав казки. Слова нічого не варті, батько мав рацію: люди брешуть завжди.

Але я дивлюся на його обличчя, поки він говорить. На те, як твердне щелепа на слові “батько”. На те, як він відводить очі не тоді, коли зізнається в брудній роботі, а тоді, коли згадує, що колись був комусь потрібен. І я розумію просту річ, якої мене ніхто не вчив: люди справді брешуть завжди — але не очима. Очі не встигають.

Він не бреше. Принаймні не про це.

— То виходить, — повільно кажу я, складаючи докупи, — той, хто наказав нас убити, хотів прибрати двох зайців одразу. Незручного сина, якого давно час позбутися, і небажану наречену, яка щось таке про родину знає…

Я замовкаю.

Але вже пізно. Останні слова вилітають самі — з тієї частини мене, яку весь цей час пекло від приниження, від “ціла”, від “тягар”, від того, що всі — і батько, і Джанні, і цей ось спокійний чоловік навпроти — вважають мене порожньою гарною лялькою, яку передають з рук у руки. І мені страшенно, до болю хочеться, щоб він бодай на секунду перестав дивитися на мене як на вантаж.

Тому я задираю підборіддя й додаю:

— Бо, повір, наречена знає значно більше, ніж вигідно вашій родині. Я, наприклад, точно знаю, куди й через які рахунки Кореллі роками ганяли гроші Лановських. До останньої цифри. Я їх усі пам'ятаю.

І в ту саму секунду розумію, що наробила.

У кімнаті стає дуже тихо.

Лео повільно підводить голову. Вперше за всі ці дві доби я бачу, як з його обличчя сповзає геть усе — іронія, втома, спокій. Лишається щось інше. Гостре, зосереджене, майже хиже. Він дивиться на мене так, ніби щойно вперше по-справжньому побачив.