8. Замерзнеш — сама винна

Лео не панікує. Це, мабуть, найстрашніше й найкорисніше, що в ньому є: поки я стою, вросши босими ногами в підлогу й дивлячись, як фари облизують стіни, він уже рухається.

— Телефон, — каже коротко, простягаючи долоню.

Я віддаю. Немає сенсу торгуватися з людиною, у якої в руці пістолет, а за вікном — три машини. Він одним рухом розламує дешевий корпус навпіл, витягає його пластикові нутрощі, кидає їх у різні кути кімнати. Моя перевага вагою в кілька грамів перестає існувати за дві секунди.

— За мною. Тихо. Не відставай, якщо хочеш дожити до світанку.

Ми виходимо не в двері — у вузьке віконце з тильного боку хатини, яким, здається, до нас користувалися хіба миші. Він продавлює трухляві дошки, протискається сам, кривлячись від болю в боці, а тоді просто хапає мене за зап'ястя й витягає назовні, у мокрий чагарник. Гілки шмагають по обличчю. Десь позаду грюкають двері, чужі голоси перегукуються, промінь ліхтаря нишпорить між деревами.

І ми біжимо.

Точніше, біжить він, а я намагаюся не впасти й не заверещати, коли гостре каміння вгризається в мої й без того збиті ступні. У якийсь момент я таки спотикаюся, і він, не спиняючись, підхоплює мене під лікоть і тягне далі, і цієї короткої, грубої підтримки вистачає, щоб я втрималася на ногах. Ми не озираємося. Ліхтарі за спиною поступово тьмяніють, голоси губляться, а потім лишається тільки наше рване дихання й хрускіт гілок під ногами.

Ми йдемо ще довго. Дуже довго.

Все це я запам'ятаю погано. Він розсиплеться в пам'яті на клапті: сірий світанок, від якого немає радості, тільки страх бути поміченими; яр, у якому ми пересиджуємо кілька годин, притиснувшись до вологої глини; сухар і кілька ковтків води з фляги, які він мовчки простягає мені, хоч міг би й не ділитися; мої ноги, які я перестаю відчувати, і це навіть на краще. Ми майже не говоримо. Говорити немає про що, та й сил немає теж.

Одне я розумію ясно, як цифру на папері. Учора я ненавиділа цього чоловіка як викрадача. Сьогодні я тримаюся за нього, як за єдине, що в мене лишилося. Батько продав мене двічі за добу. А цей мовчазний бандит з простреленим боком досі не кинув мене в жодному з ярів, хоча зі мною йому вдесятеро важче.

Це не вдячність, це просто арифметика, від якої нудить.

Уже поночі ми виходимо до покинутого будинку на краю якогось мертвого хутора. Забиті вікна, провалений паркан, бур'ян по груди. Але Лео йде до нього впевнено, і я розумію: це не випадкова знахідка. Це його місце. Одне з тих, які такі люди тримають про чорний день, коли весь світ раптом захоче тебе вбити.

Скільки в тебе таких нір в чужій тобі країні, Лео? І як треба жити, щоб вони були потрібні?

Усередині холодно майже так само, як надворі. Опалення немає, електрики немає, пахне сирістю й покинутістю. Але в кутку під старим брезентом він дістає рюкзак — сухий одяг, ще одна фляга, консерви, ліхтарик, аптечка. І один-єдиний спальник. Тугий, туристичний, розрахований рівно на одну людину.

Він кидає мені светр і якісь завеликі шкарпетки.

— Перевзуйся. Тобто взувайся хоч у щось. Ноги в тебе — суцільна рана, а мені не потрібно, щоб ти злягла з гарячкою.

— Ти сама турбота, — бурмочу я, але светр натягую миттю, бо холод уже гризе до кісток. Вовна колюча й пахне пилом, але її тепло — це найкраще, що я відчувала за добу.

Спальник він розстібає до кінця, розкладає на старому диванному каркасі як подобу постелі. Один. На двох.

Я дивлюся на нього. Він — на мене. Мовчання затягується.

— Я не проти замерзнути, — кажу з викликом.

— Твоя воля. — Він знизує плечима й лягає з краю, на бік, обличчям до дверей, натягнувши на себе половину спальника. — Замерзнеш — сама винна. Тільки не скигли до ранку, я хочу поспати.

І все. Жодних умовлянь. Він не збирається ні вмовляти мене, ні тягнути силою. Просто лишає мені право самій обрати між гордістю й обмороженням, чудово знаючи, чим це закінчиться.

Я тримаюся, скільки можу. Сідаю в протилежному кутку, обхопивши коліна, і повторюю собі, що мені тепло, що я не мерзну, що я взагалі не відчуваю, як зуб на зуб не потрапляє. Хвилин двадцять цієї брехні вистачає рівно на те, щоб зрозуміти: ще трохи — і я справді злягу, а дозволити собі захворіти зараз — це вже не гордість, а самогубство.

Числа не брешуть. І тіло теж.

Я підводжуся й мовчки лягаю на вільний край спальника. Спиною до нього. Якнайдалі, наскільки дозволяє вузька смуга тканини — а вона майже не дозволяє.

— Мудре рішення, — озивається він тихо, і я чую в голосі кляту усмішку.

— Заткнися.

Він замовкає. І я лишаюся сама на сама з найгіршою частиною цієї ночі.

Бо його спина за кілька сантиметрів від моєї — тепла. Просто тепла, як пічка, як єдине джерело тепла в цьому крижаному домі, і все моє тіло, зрадливе, дурне, вимучене, тягнеться до цього тепла проти моєї волі. Я лежу нерухомо, напружена, як струна, й забороняю собі присунутися ближче хоч на міліметр. Удаю, що сплю. Дихаю рівно, повільно, як він мене мимоволі навчив цієї ночі. Один вдих. Другий.

Я не сплю дуже довго. Слухаю його дихання, чиєсь далеке виття собаки, скрип старого дерева. І весь цей час між моєю спиною та його спиною тремтить ота смужка повітря, яку я не дозволяю собі перетнути.