7. Не клади слухавку

Телефон у кишені здався важким і гарячим, наче я стискала не шматок пластику, а розпечене вугілля.

За забитим вікном неохоче сіріло, Лео Кореллі досі спав під дверима — важко, глибоко, повністю віддавшись виснаженню. У мене було лише кілька хвилин.

Я нерухомо лежала на пружинах і згадувала батька.

Дивна річ: коли ти готуєшся ризикнути всім і подзвонити людині, яка має тебе врятувати, у голову лізе всіляка дурість, наприклад, як от спогад, коли мені шість. Я сиджу в нього на колінах у кабінеті, а на столі — товсті облікові книги зі стовпчиками цифр. 

“Дивись, Маріє, — казав він тоді, проводячи моїм пальцем по сторінці. — Цифри не брешуть. Навчишся їх рахувати — і ніхто тебе не надурить”.

Він забув додати одну деталь: найбільшу брехню в моєму житті скаже саме він. Але тоді я цього ще не знала.

Зсунувши куртку, я вислизнула з ліжка й навшпиньках відійшла в найдальший кут. Повернулася спиною до Лео, прикрила телефон долонею й швидко набрала номер, який пам'ятала краще за власний день народження.

Піднесла трубку до вуха. Один довгий гудок, другий.

— Слухаю, — пролунало в динаміку. Його голос.

У мене всередині все обірвалося, а до горла підкотився важкий клубок.

— Тату, — зашепотіла я, і губи мимовільно затремтіли. — Це я. Я жива.

Тиша… Вона тривала лише одну секунду, але я, дочка людини, яка вчила мене прораховувати все наперед, миттєво відчула фальш.

— Маріє? — Він не зойкнув. Не запитав, чи я ціла, чи не поранена. Його голос лунав рівно, зібрано й аж занадто спокійно. — Дякувати богу! Де ти?

— Я… я не знаю. Якась хата в лісі. На нас напали, тату, у домі стріляли, я…

— Тихо, тихо, — перебив він. Так говорять не з наляканою донькою, яку ледь не вбили, так кажуть, щоб людина не зробила зайвого шуму. — Ти там одна?

У роті миттю пересохло.

— Ні.

— З тобою той чоловік? Високий, темний?

Я заніміла.

Це було не те питання. Батько, який шукає доньку, питає: “Хто він?”, “Він тебе скривдив?”, “Де ви?”. Він не описує зовнішність викрадача з таким виглядом, ніби звіряється з орієнтуванням.

— Тату, — повільно мовила я. — Звідки ти знаєш, як він виглядає?

Знову пауза. Набагато довша.

— Доню, слухай мене уважно, — у його тоні з'явилися м'які, вкрадливі інтонації. — Не роби дурниць. Нікуди не тікай і більше нікому не дзвони. Просто сиди там. Чуєш? Залишайся на місці, по тебе зараз приїдуть наші люди. Тільки не клади слухавку. Говори зі мною. Зорієнтуй, що ти бачиш навколо?

“Зорієнтуй, що ти бачиш навколо”.

І тільки зараз до мене з огидною чіткістю дійшло — він не рятував мене. Він просто тримав мене на лінії. Кожна секунда мого трепетного белькотіння в трубку була потрібна лише для того, щоб хтось на іншому кінці пропеленгував дзвінок і звузив квадрат пошуку.

Цифри дійсно не брешуть, а батько брехав завжди.

— Маріє? Ти чуєш? Не мовчи, — долинуло з динаміка.

Я повільно відняла телефон від вуха. Дивилася на цей сірий шматок пластику й відчувала, як усередині все вигорає дотла. Мені хотілося розридатися — не від страху за власну шкуру, а від гидкого відчуття, що для власного батька я дійсно була лише черговим рядком у розрахунковому аркуші.

Я натиснула кнопку відбою. Позаду сухо рипнула підлога.

Я рвучко обернулася, Лео вже не спав. Він сидів біля дверей, і в сірому світлі ранку його погляд повільно перемістився з мого обличчя на телефон у моїй руці. Йому не треба було пояснювати — він зрозумів усе без слів.

— Кому? — тихо запитав він.

— Батькові, — вичавила я.

Він заплющив очі й зробив важкий, глибокий видих. На мить на його обличчі промайнув такий вираз, ніби він вагався — задушити мене на місці чи просто вилаяти.

— Скільки проговорила?

— Хвилини дві... може, три.

— Три хвилини, — він разом підвівся, підбираючи з підлоги пістолет. Рухався різко, повністю ігноруючи зашитий бік. — Це катастрофа.

І в цю мить я теж це почула.

Спершу глухе гудіння десь далеко на ґрунтівці. Потім ближче. Один двигун, другий. Крізь щілини в дошках у напівтемну хату увірвалися холодні смуги яскравого світла. Фари ковзнули по облуплених стінах, по стелі, по моїх занімілих пальцях.

Лео глянув на мене. Жодного докору, жодного “я ж казав”. Лише сухий, смертельний спокій.

— Вітаю, Маріє, — кинув він, пересмикуючи затвор. — Твій батько щойно продав тебе вдруге за добу.