5.2

Голова його смикається вбік. На вилиці повільно проступає темна смуга. Він не кричить, не хапається за пістолет — просто кілька секунд сидить, відвернувши обличчя, а тоді так само повільно повертає його назад.

Я напружуюся всім тілом, готова прийняти удар. Це я вмію добре. Мене готували до багатьох речей, і терпіти теж.

Але удару немає. А у маленькій хатині стає моторошно тихо. Чути лише, як за вікном гуде вітер і капає вода зі стріхи.

Він не сіпається, не хапається за пістолет і не кричить. Просто дуже повільно піднімає руку й розтирає щоку тильним боком долоні. Цей мовчазний, неквапливий рух лякає куди більше, ніж якщо б він вилаявся на весь голос.

Він піднімається зі стільця — важко, ледь притримуючи рукою поранений бік, — і робить крок у мій бік. Потім другий. Я мимовільно задкую, поки не впираюся лопатками в холодну, облуплену стіну. Він зупиняється практично впритул. Я відчуваю жар, який іде від його тіла, і чую його важке, трохи збите дихання.

— Ще один подібний жест, — каже він дуже тихо, але в цьому хриплому голосі стільки металлу, що по шкірі біжать мурашки, — і мені стане глибоко чхати, якою саме я привезу тебе братові.

Погроза чітка й реальна — людина переламана, поранена й виснажена, і терпіти мої вибрики більше не збирається.

Я відкриваю рота, щоб огризнутися, але не встигаю.

У хаті різко, наче постріл, розтинає тишу огидний електронний писк.

Я аж здригаюся від несподіванки. Лео поруч зі мною миттєво завмирає, його погляд стає гострим, а за секунду він уже витягає з кишені пальта дешевий сірий кнопочний телефон. Одноразовий, з тих, які купують без документів і викидають у смітник одразу після дзвінка.

Він натискає кнопку й прикладає трубку до вуха.

— Si, — каже коротко.

Далі слідує довга пауза. Людина на іншому кінці щось швидко й уривчасто говорить. Поки він слухає, його обличчя каменіє. М'язи на щелепі ходять нервово, очі звужуються в дві вузькі щілини. З кожною секундою температура в кімнаті, здається, падає ще нижче, хоч тут і так пахне вогкістю й пусткою.

— Ho capito, — уривисто кидає він і скидає виклик.

Тоді повільно опускає руку й кидає одноразовий телефон на дерев'яний стіл. Той зі стуком ковзає по стільниці й зупиняється біля самого краю.

Він кілька секунд просто дивиться в забите дошками вікно, ніби вираховує щось у голові.

— Що там? — я не витримую, бо його вираз обличчя мені абсолютно не подобається. — Хто дзвонив?

Він повертається до мене. І вперше за цю ніч на його обличчі немає ані краплі зверхності, ані сухої іронії. Тільки холодний, тверезий розрахунок людини, яка зрозуміла, що опинилася в пастці.

— Ті, хто влаштував бійню в твоєму домі, — вимовляє він повільно, карбуючи кожне слово, — прийшли не по твого батька.

— А по кого?

— По тебе. Мої люди копають, і поки не вийшли на слід, однак то питання часу. Хтось дуже хотів би, Маріє, щоб ти не вийшла заміж за мого брата і наші родини знову почали ворожнечу…

Я стою в кутку напіврозваленої хати, боса, у брудній весільній сукні, з чужим паспортом у занімілих пальцях.

І тільки зараз до мене доходить найжахливіше. Що, як всі ці кулі в саду, обрив і нічна погоня були лише прелюдією.

Справжня бійня чекає попереду.