5.1 Ласкаво прошу в родину

Я переводжу погляд з паспорта у своїх руках на нього, а тоді назад на документ. Дивна штука: якщо роздивлятися папірець надто довго, літери все одно не перескладуться у щось приємне.

Нічого подібного. Прізвище те саме.

“Ну що, Маріє, — подумки підбиваю я підсумки цієї божевільної ночі. — За останні пару годин ти вирвалася з власного дому під кулями, ледь не злетіла в прірву на швидкості, вкусила чужого чоловіка й зашила йому дірку в боці голкою з ниткою. А тепер виявляється, що цей тип — рідний брат того, кому тебе віддають за борги”.

Я стільки років мріяла вирватися з-під батьківського контролю, а в результаті всю ніч рятувала життя рідні свого майбутнього чоловіка. Якщо Всесвіт десь поруч і дивиться на це — у нього паскудне, абсолютно хворе почуття гумору.

— Вiддай, — озивається він і простягає долоню. — Тобі це ні до чого.

Замість віддати, я лише міцніше стискаю синю обкладинку. Папір зминається під пальцями.

— Пояснюй, — мій голос лунає твердо, хоч всередині все тремтить. — Пояснюй геть усе. Хто стріляв біля нашого дому? Чому ти опинився біля хвіртки? І якого дідька ти викрав мене, якщо ви з моїм нареченим однієї крові?

Він мовчить. Довго й важко. Дивиться не на мене, а на вогник свічки, що тріщить у кутку на столi. У цьому хиткому світлі його обличчя здається старшим і виснаженим — глибокі тіні лягають під очима, щелепа зведена.

— Твій батько заборгував серйозним людям, — нарешті вичавлює він. — І не тільки гроші. Сьогодні за цими боргами прийшли. Мене відправили забрати тебе раніше за них. Я спізнився — довелося витягати вже з-під обстрілу.

— “Забрати”... — слово виходить огидно гірким. — Тобто відвезти назад до вашого клану. До нього.

— До весілля тринадцять днів, — він говорить сухим, картонним тоном, наче зачитує пункти з інструкції. — Наречена має бути на місці ціла й неушкоджена. Це єдине, що мене зараз обходить.

“Ціла”.

Він сказав це так, ніби мова про якусь посилку з крихким посудом, яку треба доставити на склад і не розбити дорогою.

Я стою й дивлюся на нього, і всередині щось починає деренчати, тонко й небезпечно. Але я мовчу. Я вмію мовчати і вже збираю в голові щось холодне, вивірене, таке, що дістане його сильніше за будь-який крик.

А він дивиться на мене — уважно, майже втомлено — і забирає в мене навіть це.

— Можеш пручатися скільки завгодно, — каже тихо. — Кусатися, тікати, кидатися паспортами. Нічого не зміниться. Через тринадцять днів ти сама підеш до вівтаря, на власних ногах, у білому. А за рік уже й не згадаєш, що колись хотіла інакше. — Він робить красномовну паузу, перш ніж продовжити. — Я бачив, як це буває.

Оце “я бачив, як це буває” — сказане так спокійно, ніби моє майбутнє вже відбулося, а він просто ліниво переказує мені кінцівку, — робить те, чого не зробили ні пістолет, ні прірва, ні найманці, на кулі.

Слова закінчуються, всі до єдиного. У голові, де завжди знаходилося щось гостре напоготові, тепер дзвінка порожнеча.

І я даю йому ляпаса. Різко, з усього плеча, так що долоня одразу спалахує вогнем, а звук ляскає по кімнаті, наче ще один постріл. У хатині стає дуже тихо...