4.2

Я дивлюся!

Мої очі самі собою починають читати його, як звикли читати цифри, — і те, що я бачу, змушує мене замовкнути. Старий шрам через ребра, ще один — під ключицею. Кругла бліда пляма на плечі, яку я впізнаю навіть без досвіду: колись тут теж була куля. Це тіло вже стільки разів ламали й латали, що сьогоднішня діра в боці для нього — радше буденність. І чомусь саме від цього мені стає моторошно найдужче. Не від крові, що вже всюди в хатині, і на стільці, і на підлозі, а від того, скільки всього він пережив до мене.

Він помічає мій погляд. 

— Що? — питає, і кутик рота смикається вгору. — Вперше бачиш чоловіка?

— Такого самовпевненого — вперше, — відрубую я й відводжу очі. Пізно, але хоч так.

У кишені його куртки знаходиться плаский матерчатий згорток. Усередині — таблетки, антисептик у пластику, голка, нитка в стерильній упаковці, пляшечка з чимось різким, кілька марлевих квадратів. Похідна аптечка людини, яка явно звикла до серйозних ран.

— Спочатку треба подивитись, чи немає кулі. 

— О боже… — видихаю я, але ж намагаюсь піднести свічку ближче і роздивитись. На його спині бачу ще одну рану, що при мерехтливому світлі нагадує химерну криваво-чорну троянду. Це, мабуть добре, куля пройшла навиліт.

— Хріново виглядає, — він киває на рану на боці. 

— Треба до лікаря… — зауважую несміливо. 

— Якщо не полатити за годину, я стечу кров’ю. Треба шити. 

— Шити?! — боже, сподіваюсь, то мені почулось! — Ти справді хочеш, щоб це робила я? Я вмію хіба ґудзики пришивати. І то погано.

— Шкіра — та сама тканина, — каже він, відкидаючись на спинку стільця й заплющуючи очі. — Лий спочатку це. — показує на пляшечку. 

— Буде дуже боляче…

— Буде, але не зупиняйся. Я постараюсь не надто тебе налякати.  

Я лию. Він шипить крізь зуби, м'язи на животі кам'яніють, пальці стискають край стільця так, що біліють кісточки, — але він не смикається й не видає ні звуку голосніше. Тільки дихання знову стає тим самим, лічильним.

І я шию. Погано, криво, тремтячими руками, і кусаючи губу від зосередженості. Голка не хоче йти крізь шкіру, тоді йде надто різко, він видихає, я завмираю, він каже “далі” — і я роблю все далі. У якийсь момент я ловлю себе на тому, що поклала долоню йому на бік, щоб натягнути шкіру, і робити йому менш боляче. Його тіло під моєю рукою гаряче й тверде, і що між нами лишилося рівно стільки повітря, скільки треба, щоб чути чуже дихання. 

Його шкіра гаряча. На якусь безглузду мить мені здається, ніби він теж перестає дихати. Я підводжу очі, а він уже дивиться на мене, не на рану і не на голку, як можна було б очікувати в цій ситуації. На мене.

Спокійно, занадто спокійно. Так дивляться люди, які знають про тебе більше, ніж ти сама.

— Продовжуй, — тихо каже він.

І тільки тоді я помічаю, що досі тримаю долоню на його животі. Я забираю руку, наче обпеклась. Він нічого не каже. Але я знаю, що він помітив і це.

Коли останній стібок нарешті на місці, я перев'язую все марлею, змащеною антисептиком, бинтую й відхиляюся, важко видихнувши. Пальці в його крові по самі зап'ястя. Весільна сукня — та, що коштувала як річний бюджет містечка, — тепер вкрита бурими плямами. Я дивлюся на неї й раптом починаю тихо, істерично сміятися. Бо це вже занадто, просто занадто для однієї ночі.

— Не зараз, — каже він тихо, не розплющуючи очей. — Посмієшся, коли будемо в безпеці.

— А будемо?

Він не відповідає. І це, чесно кажучи, красномовніше за будь-яке “так” чи “ні”.

Поки він сидить з заплющеними очима, я ще раз тягнуся до куртки. І під аптечкою пальці намацують щось тверде, прямокутне. Я витягаю не думаючи, за звичкою людини, яку все життя вчили: знай, з ким маєш справу.

Паспорт. Темна обкладинка, потерті кути. Я розгортаю його ближче до свічки — і перше, що вихоплює око, це прізвище.

Кореллі.

Секунду я дурнувато радію. Кореллі — та сама родина. Родина Джанні, мого нареченого. Значить, це його люди, значить, це майже свої, значить…

А тоді я дивлюся на ім'я і на фото.

Це не Джанні. Чоловік зі знімка і той, якому я латала рану, старший і жорсткіший. З тим самим важким, спокійним поглядом, який я вже вивчила напам'ять за цю ніч. І ім'я під фото — не те, яке я звикла вимовляти з огидою на кожній родинній вечері.

Лео Кореллі.

Десь на самому дні пам'яті ворушиться уривок чужої розмови — про старшого сина, про того, кого в родині не згадують вголос і того, хто був до Джанні.

Я повільно підводжу очі. Він дивиться на мене і в його погляді ані краплі здивування. Він знав, що рано чи пізно я дійду сюди сама.

— Ти не мій наречений, — кажу я, і власний голос звучить десь дуже здалеку.

— Ні, — погоджується він спокійно. — Я його брат.