4.1 Не помри мені тут

Ми сидимо за нашим авто ще хвилин десять чи п'ятнадцять — я втратила лік часу — доки чужі фари не перестають облизувати узбіччя, а голоси не відкочуються кудись далі дорогою. Увесь цей час я майже не рухаюся. Дихаю ротом, дивлюся на власні босі ступні в багнюці й думаю про геть безглузді речі. Про те, що педикюр, який мені зробили для фотосесії, протримався рекордні неповні дванадцять годин. Про те, що моя друга туфелька лишилася десь на сходах того будинку і що це, мабуть, найдорожче взуття, яке я в житті загубила.

І про те, що я боюся не так сильно, як мала б. Останнє лякає, чи то скоріше, напружує найбільше.

Поруч важко дихає мій викрадач. Не стогне, не скаржиться — тільки дихає, повільно й рівно, надто зосереджено, наче рахує кожен вдих, щоб не збитися з ритму.

— Поїхали, — озивається нарешті. Голос в нього сів, але він, схоже,  тримається. — Треба йти. Тут нас знайдуть до світанку.

— “Нас”, — повторюю я з усією отрутою, на яку ще здатна. — Гарно ти це придумав. Мене хай шукають, я взагалі тут проти волі.

Він повертає до мене голову. У темряві я радше вгадую цей погляд, ніж бачу, але вгадую точно.

— Тоді лишайся, — каже спокійно. — Розкажеш їм про мене, коли приїдуть, їм сподобається.

Сволота! Він же знає, що я не лишуся, бо хай як не лякало б і не бісило б мене його товариство, ті, в масках, що не побоялись увірватись в будинок мого батька, явно страшніші. 

Він підводиться першим — довго, важко, спираючись рукою об капот, і на секунду завмирає, ніби чекає, поки світ навколо перестане хитатися. Я підводжуся слідом. Ноги не тримають, коліна саднить, у голові гуде, але падати перед ним я не збираюся принципово.

Ми йдемо в ліс. Точніше, він іде, а я плентаюся поряд і намагаюся не думати про те, що під ногами — коріння, гостре каміння, і бозна-що ще, чого я в темряві не бачу. Він рухається так, ніби знає, куди. Не гарячково, не навмання. Просто йде, і кожні кілька кроків його трохи хилить убік, а тоді він вирівнюється знову.

На п'ятій чи шостій такій хитавиці він мовчки хапається за моє плече.

Я завмираю. Могла б скинути його руку. Мала б, узагалі кажучи. Але роблю холодний, суто арифметичний підрахунок: якщо він зараз впаде й знепритомніє тут, під деревами, я лишуся сама. Боса, без телефона і жодного уявлення, де я і в який бік дорога. Можливо, з людьми неподалік, які щойно розстріляли машину.

Отже, поки що він мені потрібен живим, але не тому що мені його шкода. Просто так вигідніше.

— Спирайся, — ціджу я крізь зуби. — Тільки не подумай, що це щось означає.

— Абсолютно, — відповідає він, і в голосі, попри все, знову дзвенить та сама тиха зверхність, від якої мені хочеться його штовхнути. У поранений бік, бажано.

Ми виходимо до хатини хвилин за двадцять. Стара, присадкувата, з проваленим ґанком і забитим одним вікном — мисливська сторожка чи щось таке, давно занедбане. Двері він відчиняє плечем, не питаючи ключів у неіснуючого господаря. Всередині пахне пилом, старим деревом і мишами. Одна кімната, залізне ліжко без матраца, стіл, грубка. На столі — недогарок свічки й коробка сірників, наче хтось лишив їх спеціально для двох ідіотів, що вломляться сюди посеред ночі.

Він опускається на єдиний стілець так обережно, що мені стає ясно: тримався весь цей час на самій впертості.

— Свічку, — каже. — І дай сюди мою куртку. Ліва пола, внутрішня кишеня.

— Я тобі не покоївка.

— Ні, але ти єдина людина в цій кімнаті, яка ще стоїть на ногах. — Він криво дивиться на мене. — Або запали свічку, або дивись, як я стікаю кров'ю. Обирай швидше, мені вже цікаво, що вибереш.

Я запалюю свічку. Руки тремтять, перший сірник ламається, другий гасне, третій нарешті неохоче спалахує. Кімнату заливає хитким жовтим світлом, і ось тепер я бачу все.

Кров у нього по всьому лівому боці, сорочка чорна від неї, прилипла до тіла, а там, де тканина розійшлася, видно рвану рану трохи вище стегна. Виглядає моторошно і так, що будь-яка нормальна дівчина зомліла б, і я чесно намагаюся зомліти, але тіло чомусь не слухається — стоїть і дивиться.

— Знімай, — кажу я, і сама дивуюся, наскільки спокійно це звучить. — Сорочку. 

— Вирішила познайомитися ближче? — з акцентом, що стає відчутнішим, говорить він і кривиться від болю. 

— Не надійся! Я не бачу, наскільки глибоко рана, поки вона на тобі.

Він розстібає ґудзики повільно, один за одним, бо швидше не виходить. Перший ґудзик. Другий. Третій.

Його пальці працюють повільно — не тому, що хоче справити враження. Просто швидше, мабуть, не може.

Мене це чомусь злить.

— Ти можеш робити це повільніше?

— Можу.

Він навіть не дивиться на мене, лише продовжує розстібати сорочку.

Господи, який же він нестерпний!А коли стягує сорочку нарешті з плечей — я мимоволі роблю те, чого робити не збиралася...