3. Не треба непритомніти

Друга куля влітає в спинку мого сидіння. Скло ззаду розсипається з огидним сухим тріском, і в цю ж секунду чоловік поруч вимикає фари.

Просто тисне кнопку і нас миттю накриває суцільна, щільна темрява. Авто летить наосліп, єдиний орієнтир у цьому пеклі — спалахи пострілів у дзеркалі та його руки, які спокійно й ритмічно викручують кермо.

— Ти схибнувся?! — я чіпляючь нігтями в панель. — Тут же прірва! 

— Знаю.

І все. Жодних “не панікуй”. Він взагалі цінує слова так, ніби за кожне вимовлене з нього вираховують з зарплати.

За секунду під капотом щось сухо й важко ляскає. Машину кидає вбік, гілля з вереском шкребе по даху, ми пролітаємо кілька метрів по чомусь горбатому — і наглухо врізаємося в дерево чи скелю. Двигун моментально глухне.

Секунда глухої, дзвінкої тиші.

А далі він уже опиняється надто близько. Рвучко скидає з мене ремінь безпеки — я навіть не пам'ятала, коли він устиг мене пристебнути, — штовхає двері й просто витягає мене за собою назовні, у мокру, холодну траву. Вивалююся з салону як мішок, здираючи коліна, і в голові тільки одна дурна думка: я ж боса.

Позаду знову лунають постріли. Одинарні, короткі. Його долоня важко лягає мені на потилицю, буквально вдавлюючи обличчям у сиру землю, і він тягне мене за корпус автомобіля — подалі від дороги.

— Відпусти! — гарчу я, але голос зривається на якийсь дитячий фальцет. — Заткнися, — кидає він. Навіть дихання не збилося. — Якщо не хочеш отримати кулю.

Його долоня знову закриває мені рот. Гаряча, важка, з гіркуватим запахом пороху. Мене це дістає остаточно. Все, що збиралося всередині весь цей вечір — страх, безсилля, брудна весільна сукня, відсутність взуття — вибухає в один інстинкт.

Я просто впиваюся зубами в його долоню. З усієї сили, до хрусту в щелепі.

Чекаю, що він відсмикне руку, чи вдарить мене по щоці. Вилається італійською, зрештою! 

Та натомість він глухо хмикає.

Це навіть не сміх — якийсь короткий звук десь із глибини горла. Але він, чорт забирай, посміхається! У темряві я чую, як змінилося його дихання, і від цього ступор бере куди сильніший, ніж від пістолета біля скроні. До погроз і наказів у мене є хоч якийсь імунітет. А от що робити з психопатом, якому весело від того, що його кусають під кулями?

— Зуби цілі? — тихо питає він. У голові — нуль агресії, тільки якась бісова зверхня іронія.

Я відкриваю рота, щоб видати щось отруйне, але в голові пустеля — жодного влучного слова. Я просто сиджу в бруді, дихаю ротом і ненавиджу його всіма клітинами тіла.

На дорозі тим часом стає тихо. Чути, як перегукуються чужі голоси, гуркоче двигун — машини розвертаються, починають прочісувати узбіччя світлом. Він обережно визирає з-за колеса, щось вираховує про себе, а тоді важко осідає назад на траву, спираючись потилицею на диски.

І тільки зараз я помічаю: рухається він якось занадто повільно. Мовчки, через силу, ніби економить повітря.

Я дивлюся на свою долоню — ту, якою впиралася йому в бік, коли він витягував мене з авто. Вона липка й темно-червона в тьмяному світлі місяця.

Кров. Не моя.

Він помічає мій погляд. І замість того, щоб морщитися чи крити матом тих, хто в нього влучив, просто повільно переводить на мене очі.

— Тільки не треба непритомніти, — шепоче він. — Мені й так важко тебе тягнути.