2. Тримайся, Маріє

Перше, що я роблю, коли розплющую очі, — рахую. Не молюся, не плачу, не кличу маму, якої в мене немає з дванадцяти років. Рахую. Так мене зібрано; так я тримаюся купи, коли все навколо розсипається.

Голова гуде, у скроні б'є тупий біль — мене або оглушили, або я сама зомліла десь між садом і цим авто, і згадати як не виходить. Отже, я жива — раз. Руки вільні — два, і це так дивно, що я про всяк випадок стискаю й розтискаю пальці, перевіряючи, чи не привиділося. Ні. Не зв'язана. Він навіть не потурбувався про це. Або надто впевнений, або надто зневажає мене як загрозу — і невідомо, що з цього бісить більше.

Я на передньому сидінні авто, яке мчить у темряві невідомо куди, — три. За вікном жодного ліхтаря, лише чорні гори й зрідка білі стовпчики огорожі, за якими нічого. Порожнеча. Прірва.

І головне, від чого всередині все холоне й водночас гостро прокидається страх: у машині нас двоє, тільки він і я. Жодного водія, жодних масок. Він сам за кермом — одна рука лежить на ньому недбало, майже ліниво, — і веде впевнено, як людина, що знає цю дорогу напам'ять.

Той самий чоловік від хвіртки. Пальто розстебнуте, профіль різкий у слабкому світлі приладів. На мене не дивиться — але я певна, він знає, що я прокинулася, бо такі люди знають усе на пів кроку раніше за тебе.

Сукня. Я досі в ній — брудній на подолі, з надірваним рукавом. Наречена, яку викрали з власного весілля ще до самого весілля. Якби не було так страшно, було б смішно.

Лановські й Кореллі. Кров за кров, гроші за гроші. Батько завжди казав, що ця угода — моя броня, найкращий захист, який він міг мені дати. Дивно він уявляє собі захист. Броня важить менше за папір тієї ж миті, коли хтось вирішує, що мертвою ти дешевша.

Я не збираюся з'ясовувати, скільки я коштую мертвою. І нас двоє. Це або єдиний мій шанс, або остання дурість у моєму короткому житті.

Дивлюся на дорогу, на кермо, на білі стовпчики, на стрілку спідометра — і в голові вже складається холодна, проста, самовбивча арифметика. “Сиди тихо й чекай” — це не про мене. Якраз цього мене ніхто й не навчив.

Я чекаю повороту. Різкого, з тих, де він мусить пригальмувати. І коли ми в такий поворот заходимо, кидаюсь на нього.

Б'ю ліктем — цілюся в скроню, влучаю в щелепу. Він видихає крізь зуби, але майже не здригається, наче я вдарила не людину, а штовхнула стіну. Тоді я хапаюся обома руками за кермо й рвучко викручую його на себе.

Світ божеволіє.

Авто заносить, кидає до узбіччя, білі стовпчики летять просто на нас, і за ними я встигаю побачити те саме — чорну, бездонну порожнечу, готову проковтнути нас разом із моєю дурною хоробрістю. Він гарчить щось італійською, б'є по гальмах, однією рукою вивертає кермо назад — бореться зі мною і з дорогою водночас.

Мене жбурляє вперед, до лобового скла.

І тоді його рука встигає раніше.

Не до керма — до мене. Він скидає долоню мені поперек грудей і вдавлює назад у крісло тієї ж миті, коли авто з вереском завмирає — за крок від огорожі, за два кроки від прірви. Від ривка мене кидає на нього, і його рука ковзає, змикаючись у мене на зап'ясті. Наче наручник: тепла, важка, певна. Той самий холодний перстень впивається мені в шкіру.

Тиша, тільки два серця, що гатять не в лад.

Ми надто близько. Його долоня на моєму зап'ясті, моє плече в нього на грудях, його дихання — у моєму волоссі. Я щойно збиралась виривати руку, бити, кричати. Натомість застигаю — знову, як біля хвіртки, — бо моє тіло робить те, чого я йому не дозволяла: воно помічає. Тепло, твердість, те, як його пальці охоплюють моє зап'ястя. І запах — дощ, шкіра, щось темне, від чого я спалахую чимось, що не має жодного стосунку до страху.

Я повертаю голову. 

Погано, дуже погано. Бо тепер його обличчя за кілька сантиметрів від мого, і в напівтемряві я знову бачу той рот — м'який, спокійний — і його очі. Темні і вперше теж розгублені. Ледь-ледь, на одну секунду.

Отже, він теж відчув.

І, судячи з того, як миттю кам'яніє його щелепа, ненавидить це рівно так, як я.

— Ще раз таке зробиш, — каже він тихо, не відпускаючи мого зап'ястя, з тим самим м'яким акцентом, — і я перестану бути обережним. Повір, ти цього не хочеш.

— А якщо хочу? — питаю, і голос, дякувати богу, майже не тремтить. — Може, мертвою я сподобаюся собі більше, ніж проданою.

В його очах, як не дивно, досі не злість — щось складніше, темніше, від чого мені раптом хочеться забрати свої слова назад.

— Не говори дурні, — каже він. 

І цієї єдиної, безглуздо недоречної миті я ловлю себе на думці, що вперше за дуже довгий час хтось у цьому світі попросив мене не помирати так, ніби це справді має значення. Людина з пістолетом, яка мене щойно викрала.

Що з тобою не так, Маріє. Що. З тобою. Не так?

Він відпускає моє зап'ястя — повільно, палець за пальцем, ніби це коштує йому зусиль, — вирівнює авто, здає назад від огорожі. Порожнеча за склом неохоче відступає.

А тоді заднє скло заливає світлом.

Фари. Позаду, близько, женуть на нас без жодних вагань. Він озирається — і я бачу, як його рука лягає на пістолет так само буденно, як інші кладуть її на кермо.