1. Наречена не для нього

Сукня коштує більше, ніж заробляє за рік ціле маленьке містечко, і сидить на мені так, ніби її шили для експоната під склом — гарного, дорогого й неживого.

Поки кравчиня підтягує корсет ще на пів пальця, я подумки складаю все, що бачу. Тридцять дві перлини на ліфі, чотири охоронці внизу, у холі. Чотири важких каменя в корсеті і ще двоє охоронців біля головної брами. Стільки коштує моя весільна вистава — і стільки людей стежить, щоб я з неї не втекла.

— Тримайтеся рівно, пані Маріє, — просить кравчиня крізь шпильки в зубах. — Ще трошки — і буде ідеально.

Ідеально — улюблене слово в цьому домі. Тут все саме ідеальне: підстрижений газон, мовчання за вечерею. І моє майбутнє, розписане на двадцять років уперед рукою людини, яка мала б мене захищати, а натомість продала.

За тиждень мене віддають Джанні Кореллі. Я бачила його двічі за все життя з добрий десяток років тому, коли ще була дитиною — надто гарного, надто впевненого, з поглядом людини, яка не звикла чути “ні”. Дві родини, українська кров і італійська, дві печатки на угоді. Мене навчили тримати спину рівно раніше, ніж говорити. Здається, спеціально в такому порядку.

Я знову рахую — і збиваюся. Бо хвилину тому внизу було четверо, а тепер я не чую жодного. Ні кроків, ні голосів, ні того тихого поскрипування паркету, під яке я засинаю відтоді, як пам'ятаю себе. У домі, де завжди хтось є, раптом немає нікого.

А потім лунає перший постріл. Спершу мозок не хоче вірити — постріл у нашому домі не з тієї партитури, за якою тут усе живе. Скло, думаю я. Ну або колесо лопнуло, чи й взагалі що завгодно. Але за першим пострілдом приходить другий, третій, а тоді — крик, короткий, обірваний, чоловічий, від якого волосся на потилиці стає дибки.

— Господи, — шепоче кравчиня, і шпильки сипляться з її рота на підлогу.

Знизу гуркоче так, ніби будинок розколюється навпіл. Тупіт, чужі голоси, постріли вже чергою, злитно. І я розумію одну просту, огидну річ, яку в цьому домі не проговорюють уголос, але знають усі: батькове минуле нарешті прийшло по борг. Воно мало прийти, питання було лише коли.

Виявляється — сьогодні на примірці моєї весільної сукні.

— Чорним ходом! — кравчиня штовхає мене до дверей і зникає в іншому боці коридору.

І я біжу.

Не думаючи, вниз бічними сходами, геть від голосів, геть із дому, який за одну хвилину перестав бути домом і став пасткою з мармуровою підлогою. Клята сукня плутається під ногами, я підбираю її обома руками, вуаль зриваю на ходу й лишаю висіти на поручні білим прапором капітуляції. Одна туфелька злітає з ноги — не зупиняюся. Босоніж по холодному каменю, через терасу, у сад, у передніч, що пахне дощем і чимось паленим.

Дихай, Маріє. Просто дихай і біжи!

Стара хвіртка в глибині саду, про яку забули всі, крім мене, — бо в дитинстві я тікала через неї до озера, коли не хотіла бути чиєюсь донькою хоч пів години. Єдине місце в цьому маєтку, яке я обрала сама. Я біжу до єдиних дверей, які колись відчинила без дозволу. І майже добігаю.

Але біля хвіртки хтось стоїть так, наче знав наперед, що я опинюся саме тут. Висока темна постать у чорному пальті майже розчиняється в нічному саду. Руки недбало в кишенях, голова ледь схилена набік, ніби він із цікавістю дивиться, як я біжу просто до нього.

Місяць на мить виринає з-за хмар. Тепер я бачу його краще. Різко окреслені вилиці, темна щетина, чорне волосся, недбало відкинуте назад. І рот — надто чуттєвий, і тому здається чужим на цьому обличчі, майже нестерпно спокійному, ніби постріли за моєю спиною для нього не гучніші за дощ.

Я застигаю і ловлю себе на тому, що дивлюся на його губи в ту саму секунду, коли за спиною, судячи по звуках, когось вбивають.

Це ж в мене не страх. Точніше, не тільки він. В цьому чоловікові щось глибоко неправильне, хиже, — і найгірше, що моє тіло завмирає не лише від жаху. 

Я різко змінюю напрямок — і саме тоді з темряви між деревами виходять інші. Чорний одяг, чорні маски, тільки блиск чужих очей. Ті, що прийшли по батька. Я встигаю тільки зойкнути, і тоді він зривається з місця.

Швидше, ніж мало б рухатися тіло такого зросту і ваги, він опиняється поруч, і його рука затискає мені рота — гаряча, тверда, пропахла порохом і шкірою. Важкий перстень холодить щоку. Мене смикають назад, ноги відриваються від землі, світ перевертається — небо міняється місцями з травою.

Я борюся. Б'ю ліктем, п'ятою, кусаю долоню, що тримає мене, — і чую над вухом коротке, здавлене прокляття італійською. Мене перехоплюють міцніше, і тягнуть за собою так, ніби я не людина, а вкрадений згорток.

Батькові вороги, а цей — просто спритніший за решту. Прийшли по нього, а забирають мене, бо старий боржник нічого не вартий, а от донька-наречена, залог двох родин, коштує стільки, що можна диктувати умови кому завгодно. Я знаю, як це працює. 

Отже, я вже не наречена, а цифра в чиємусь контракті. Знову.

І ця думка чомусь бісить мене більше за страх. Я борюся ще лютіше — дряпаюся, викручуюся, впиваюся нігтями в чуже передпліччя, доки він нарешті не втрачає терпіння.

Холодний метал торкається моєї скроні.

Усе завмирає. Моє тіло, чуже дихання наді мною, ніч. Перш ніж злякано зайтися знову, серце завмирає. Рука на моїх губах трохи послаблюється, адже пістолет тримає краще за будь-які руки.