Глава 8. Біла дорога

Таймер відрахував десять секунд.

Порожні не рухалися. Лише очі стежили за Мірою.

Чоловік із вивернутою рукою стояв навколішки перед Гораном. Коли заговорив знову, губи ворухнулися із запізненням, наче голос ішов не з нього.

— Підключення не завдасть носієві шкоди.

— Ти вже таке казав про них? — Яна кивнула на людей у коридорі.

— Їхнє відновлення завершено.

Арна стиснула Леїну руку.

— Бачиш? Для нього вони здорові.

Міра дивилася на напис перед очима.

ПРИМУСОВЕ ПІДКЛЮЧЕННЯ ОПЕРАТОРА ДО ЯДРА: 00:07:29.

— Що станеться, коли час вийде? — запитала вона.

— Буде відновлено керування центральним біовузлом.

— Я питаю, що станеться зі мною.

Чоловік замовк.

Таймер утратив ще чотири секунди.

Леон присів поруч із Порожнім і підніс пальці до його скроні. Не торкнувся — зупинив за волосину від шкіри.

— Він не знає, — сказав Леон. — Цим тілом користуються як гучномовцем. Відповідь приходить готовою.

— Можеш відрізати зв’язок? — запитала Яна.

— Можу спробувати. Тоді вузол перейде на іншого носія.

У коридорі стояла тридцять одна людина.

— Не чіпай, — сказала Міра.

Леон підвівся.

— Арно, — звернулася Яна. — Ти сказала, до центрального вузла двадцять хвилин. Є коротший шлях?

Арна подивилася на відкриту перегородку.

— Колись була Біла дорога.

— Колись?

— Я не знаю, чи вона працює.

— Де вхід?

— Під лікарською частиною. Два рівні вниз.

Горан глянув на таймер, який Міра повторила вголос.

— Ми не встигнемо.

— Дорога рухалася сама, — пояснила Арна. — Нею перевозили лежачих. Якщо живлення повернулося, до ядра — менше хвилини.

— А якщо не повернулося? — запитала Дара.

— Тоді опинимося в шахті без виходу.

— Іншого шляху немає, — сказав Леон.

Горан нахилився до чоловіка на підлозі.

— Відпусти її.

Порожній перевів на нього очі.

— Носій лінії охорони не має права керування.

Горан випростався.

— Я не просив права.

— Він не зрозуміє, — сказала Міра.

— Зрозумів.

Вона глянула на нього.

Горан уже дивився не на Порожнього, а на неї.

— Ходімо.

Арна підійшла до п’яти закритих лож. По черзі торкнулася кожного. Зелені нитки під кришками стали тьмянішими.

— Що ти робиш? — запитала Лея.

— Переводжу їх на найнижче споживання.

— Ти йдеш із нами?

Арна затримала руку на останній кришці.

— Якщо не піду, ви не знайдете дорогу.

Лея хотіла щось сказати, але тільки кивнула.

Порожні все ще не рухалися. Щоб дістатися виходу, треба було пройти між ними.

Першим пішов Леон. Він відсував завмерлі тіла обережно, наче вони могли відчути біль. Жінці біля Марека довелося розтиснути пальці. Меч випав із її рук і дзенькнув об підлогу.

Марек підняв його.

— Вона порізала долоні.

— Загояться, якщо вузол не розбудить її раніше, — сказала Арна.

— А якщо розбудить?

— Тоді вона знову піде за Мірою.

Марек витер лезо об рукав. У піхви не сховав.

Міра рушила за Яною. Коли проходила повз чоловіка з вивернутою рукою, його очі повернулися слідом.

Перед нею спалахнув запит.

ДОЗВОЛИТИ ДОСТУП.

Вона відкинула його.

Одразу з’явився наступний.

ПІДТВЕРДИТИ ВІДНОВЛЕННЯ.

Міра відкинула й цей.

— Воно не припиняється.

— Не відповідай автоматично, — сказала Яна. — Навіть якщо однакові.

— Я вже зрозуміла.

— Я не повчаю. Попереджаю. Серед них може з’явитися інший запит.

Міра хотіла сказати, що й без того читає кожен. Не стала. Яна дивилася на рядки разом із нею і справді могла помітити те, чого вона не розуміла.

Вони вийшли з лікарської частини.

Арна звернула до вузьких дверей, яких раніше не було на маршруті. Піднесла зап’ясток до стіни. Зелені лінії на її шкірі спалахнули, але двері не відчинилися.

— Міро.

Та підійшла.

ЛОКАЛЬНИЙ ОПЕРАТОР ЗАПИТУЄ СПІЛЬНИЙ ДОСТУП.

— Дозволяй, — сказала Арна. — Лише до нижніх рівнів.

Міра перевірила опис і погодилася.

У стіні відкрився темний отвір. За ним униз ішли сходи без поручнів.

— Чому ти сама не могла? — запитала Лея.

— Мій ключ обмежений цим сектором. Після карантину всі переходи до ядра закрили.

— Хто закрив?

— Я.

Лея зупинилася.

— Ти?

— Разом з іншими операторами.

— Тоді ти знала, що всередині залишаться люди.

— Знала.

— І Порожні.

— Вони вже були Порожніми.

Арна не виправдовувалася. Саме тому Лея не знайшла, що відповісти.

Зі сходів тягнуло теплом.

Леон пішов першим. За ним — Арна й Міра. Горан тримався так близько, що Міра чула його дихання.

Таймер показував шість хвилин і дві секунди.

На другому прольоті в неї запекло в потилиці.

Міра спіткнулася.

Горан підхопив її за лікоть.

Перед очима на мить зникли сходи.

Вона побачила залу, якої ніколи не бачила. Білі стіни. Дев’ять людей навколо чорного столу. Жінка навпроти підняла руку, і зелені лінії побігли від пальців до плеча.

Хтось сказав незнайомі слова.

Міра зрозуміла їх.

Закрити всі дороги.

Видіння зникло.

Вона стояла на сходах, учепившись у Горанову руку.

— Що сталося? — Яна вже була поруч.

— Я бачила людей. Дев’ятьох.

Арна зблідла.

— Що вони робили?

— Закривали дороги.

— Це запис, — сказав Леон. — Вузол уже почав передавати дані.

Яна торкнулася Міриного зап’ястка.

— Я поставлю фільтр.

— Він зупинить підключення?

— Ні. Але має відділити чужі сигнали від твоїх.

— Має?

— Я раніше не працювала з цією системою.

Міра простягнула руку.

— Роби.

Під Яниними пальцями стало холодно. Зелені лінії на Міриній шкірі піднялися майже до ліктя, потім зблідли.