Глава 7. Порожні

У двері вдарили вдруге.

Світле коло здригнулося. Тріщина розійшлася ще на кілька пальців.

Лея рвонулася вперед, але Горан схопив її за плече й відтягнув.

— Відпусти!

— Там не лише твоя мати.

Зі стіни знову пролунав жіночий голос:

— Відійдіть від входу. Швидко.

— Мамо, що там?

— Не стій перед дверима!

Лея послухалася.

Третій удар був сильніший. Щось гостре пробило світле коло зсередини й одразу зникло. В отворі залишилася темна подряпина.

Марек витягнув меч.

— Це людина?

— Колись була, — відповіла жінка за стіною.

Дара відступила до Яни.

— Порожній?

— Так.

Леон підійшов до дверей збоку й приклав долоню до темної поверхні.

— Один дорослий носій. Тіло пошкоджене, але рухається. За ним ще троє.

— Ти бачиш крізь стіну? — запитав Марек.

— Не бачу. Відчуваю удари й тепло.

— Довго двері витримають?

— Перші — кілька хвилин.

Лея глянула на світле коло.

— Перші?

— За ними є ще одні, — сказала жінка. — Але якщо зовнішні відчиняться, внутрішні довго не протримаються.

Міра наблизилася до матері.

— Звідки ти знаєш, що це вона?

Лея подивилася на стіну. На мить її обличчя стало таким, як у Озерному, коли вона боялася сказати зайве.

— Не знаю.

Вона підняла голос:

— Що ти дала мені, коли посадила до обозу?

За стіною запала тиша.

Щось ударило знову.

— Мішечок із сушеними грушами, — відповіла жінка. — І зелену нитку на шию. Ти зняла її ще до вечора, бо вона кололася.

Лея заплющила очі.

— Це вона.

— Арно, — сказав Марек, звертаючись до стіни. — Є інший вхід?

Лея різко повернулася.

— Звідки ти знаєш її ім’я?

Марек не відповів.

Зате відповіла жінка:

— Він бачив мене раніше.

Горан став між князем і дверима.

— Коли?

— Пізніше, — сказала Арна. — Ідіть праворуч уздовж стіни. Шукайте дерево, розколоте блискавкою. Під корінням аварійний прохід.

— Він відчиниться? — запитала Яна.

— Якщо зелена лінія ще працює.

Міра вже бачила новий напрямок. Тонка смуга відділилася від основного маршруту й пішла праворуч.

— Працює.

Горан відпустив Лею.

— Ідемо.

Вони рушили вздовж стіни.

Міра йшла першою. За нею — Лея й Дара. Горан залишився позаду, біля Марека. Князь не прибирав меча.

Яна затрималася поруч із Леоном.

— Що пробило двері?

— Кістка.

— Його власна?

— Схоже на те.

Міра почула й прискорила крок.

Стіна тягнулася між деревами, майже не змінюючись. Білі прожилки то зникали під корінням, то з’являлися знову. У кількох місцях вони світилися слабше.

Позаду пролунав глухий тріск.

Зовнішні двері не витримали.

Горан озирнувся.

— Не зупиняйся, — сказав Леон.

— Я чую кроки.

— До нас не встигнуть.

— Якщо ти помилився?

— Тоді вони вийдуть до нас раніше. Не зупиняйся.

Горан нічого не відповів, але тепер ішов спиною вперед.

Розколоте дерево знайшлося за кілька хвилин. Від верхівки до землі його розділяла чорна щілина. Одна половина давно всохла, друга залишалася живою. На голій гілці висіли три зелені листки.

Міра підійшла до коріння.

Перед очима з’явилися слова:

АВАРІЙНИЙ ВХІД.

КАРАНТИН: АКТИВНИЙ.

ПОТРІБНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ МІСЦЕВОГО ОПЕРАТОРА.

— Арно, ти чуєш? — запитала вона.

Голос матері Леї тепер ішов не зі стіни. Він звучав просто в Міриному інтерфейсі.

— Чую. Поклади руку на живу половину дерева.

Міра торкнулася кори.

Дерево було теплим.

Під долонею щось заворушилося. Не комаха. Рух ішов усередині стовбура й спускався до коріння.

МІСЦЕВОГО ОПЕРАТОРА ПІДТВЕРДЖЕНО.

ВХІД ДОЗВОЛЕНО НОСІЯМ ЗЕЛЕНОЇ ЛІНІЇ.

У ДОСТУПІ ІНШИМ ВІДМОВЛЕНО.

Земля біля коріння просіла. Відкрився вузький темний прохід.

— Усі не пройдуть, — сказала Міра.

— Пройдуть, — відповіла Арна. — Додай супровід.

Перед Мірою з’явився список. Імена вона бачила лише біля Яни й Леона. Решту інтерфейс позначив за лініями крові.

ЛІНІЯ ОХОРОНИ: 1.

НІЧНА ЛІНІЯ: 1.

МЕДИЧНИЙ ОПЕРАТОР: 1.

СИНТЕТИЧНИЙ НОСІЙ: 1.

ЗВИЧАЙНІ НОСІЇ: 1.

Міра порахувала.

— Тут немає Дари.

— Я звичайна, — сказала та.

— Тут написано «звичайний носій».

— То я.

Міра подивилася на зелене поле.

— Якщо додам усіх, ви зможете пройти. Не знаю, що ще це дозволить.

— Лише цей вхід, — сказала Арна.

Яна відкрила власний інтерфейс.

— Підтверджую. Запит обмежений дверима.

Міра погодилася.

Коріння розсунулося ширше.

— Спускайтеся, — сказала Арна. — Унизу буде друга стіна. Не відчиняйте, доки всі не зайдуть.

Лея ступила першою.

— Я піду за нею, — сказала Дара.

Горан дивився в бік основного входу.

— Вони близько.

Тепер кроки чула й Міра. Нерівні, важкі. Хтось ішов через кущі, не намагаючись обминати гілки.

Леон залишився біля проходу.

— Спускайтеся.

— А ти? — запитала Яна.

— Зайду останнім.

— Не затримуйся.

— Не буду.

Марек пропустив Міру вперед. Горан спустився після неї.

Унизу було тісно й пахло сирою землею. Білі лінії на стінах давали достатньо світла, щоб бачити обличчя. Лея чекала перед гладкою перегородкою.

— Де Леон? — запитала Дара.

Згори щось загарчало.

Потім пролунав удар.

Яна рвонулася до сходів, але Горан перекрив їй дорогу.

— Зачекай.

— Відійди.

— Він сказав, що зайде.

Другий удар був коротшим. Почувся хруск.

У проході з’явився Леон. На рукаві темніла кров, але рухався він нормально.

— Закривай, — сказав він Мірі.