Глава 6. Вовчий Брід

Ніхто не наважувався зайти до корабля першим.

Люди стояли біля покинутих возів і дивилися на відкритий прохід. Усередині було світло, але це не допомагало. Чорна поверхня не мала ні завіс, ні замка, ні навіть справжніх дверей. Вона просто розступилася перед ними.

— Він усіх витримає? — запитав чоловік із млина.

— Витримає, — відповіла Яна.

— А якщо впаде?

— Не впаде.

Чоловік не зрушив із місця.

Міра його знала. Терен працював у Озерному довше, ніж вона жила. Коли зламав два пальці, управитель не дав йому відлежатися й поставив рахувати мішки. Терен майже не вмів рахувати, тому щовечора отримував різки за нестачу, якої могло й не бути.

Тепер він був вільним. Про це сказав князь.

Тільки Терен однаково чекав, що йому накажуть.

— А якщо хтось не хоче? — запитала жінка з дитиною на руках.

Яна подивилася на неї.

— Тоді не заходьте.

Жінка розгубилася.

— І що буде?

— Залишитеся тут.

— А люди Сьомого дому?

— Можуть повернутися, — сказав Марек. — Коли зрозуміють, що я відпустив вас.

Жінка притиснула дитину ближче.

— На Півночі вас не видадуть, — додав Горан. — У Вовчому Броді є порожні будинки. На перший час розмістимо всіх.

— А потім?

— Вирішите самі.

Люди мовчали.

Міра раптом зрозуміла, що це і є найстрашніше. Ще вранці за них вирішували, коли вставати, куди йти й скільки їсти. Тепер перед ними відкрили двері й сказали обирати. Ніхто не знав як.

Дан підійшов до проходу й заглянув усередину.

— Ти вже літала? — запитав він у Міри.

— Один раз.

— Було страшно?

— Дуже.

Він подумав і ступив на чорну поверхню.

— Тоді покажеш, де сісти.

Люди дивилися, як він заходить. За ним рушила Лея. Потім жінка з дитиною. Терен почекав ще трохи й теж пішов.

Інші потягнулися слідом.

Яна не квапила їх. Показувала, де вихід, пояснювала про ремені й попереджала, що під час злету може закласти вуха. Леон стояв осторонь. Коли він намагався допомогти старій жінці піднятися, та відсахнулася й мало не впала.

Він одразу прибрав руку.

— Я сама, — сказала вона.

— Добре.

Міра бачила, що він не образився. Проте більше ні до кого не торкався.

Задній відсік корабля змінився. Уздовж стін виросли довгі лави, над ними з’явилися м’які смуги. Люди сідали тісно, сім’ями. Дехто торкався двома пальцями чола й грудей, просячи захисту в домашніх духів. Один чоловік відмовився відпускати мішок із теслярськими інструментами. Стискав його так, наче то було єдине, що залишилося від Озерного.

Міра посадила Дана біля матері.

— Я буду попереду.

— Чому?

— Бо там Яна. І мені треба бачити, куди ми летимо.

— Через твій дар?

Міра глянула на людей довкола.

— Потім.

Дан хотів сперечатися, але Лея поклала руку йому на плече.

— Нехай іде.

Міра не знала, чи це дозвіл. Раніше вона не замислювалася. Тепер такі слова дратували.

У передньому відсіку Горан зайняв місце біля проходу. Марек сів навпроти. Дара перевірила, чи щільно закрита її сумка, й лише тоді дозволила кріслу затягнути ремені.

— До Вовчого Броду тридцять чотири хвилини, — сказав Леон. — Перші шість хвилин політ проходитиме над землями Марека.

— Князя Марека, — виправив старший маг, який залишився на дорозі.

Леон подивився на нього через відкритий прохід.

— Князь Марек зараз у кораблі.

Маг притиснув до грудей книгу маєтків і відійшов.

Двері закрилися.

Цього разу Горан лише простежив за ними. Кігті не з’явилися.

Корабель піднявся повільніше, ніж біля замку. Попередження Яни допомогло не всім. Із заднього відсіку долинули крики. Заплакала дитина. Хтось голосно почав кликати духа річки, хоча річка залишилася далеко внизу.

Дан не закричав. Міра бачила його на невеликому зображенні перед собою. Він сидів, притиснувшись до матері, й дивився в стелю.

Лея дивилася просто перед собою.

Коли корабель вирівнявся, вона піднялася.

— Скажіть їй, що я хочу поговорити.

Її голос пролунав у передньому відсіку так чітко, ніби вона стояла поруч.

Міра обернулася.

— Я чую.

— Іди сюди.

Яна відстебнула ремені.

— Уже можна ходити. Тільки тримайтеся за поручні.

Лея прийшла сама. Сіла на вільне місце біля Дари й відмовилася від ременів, доки корабель не хитнувся. Після цього мовчки застебнула їх.

— Що означає «закрили зсередини»? — запитав Горан.

Лея подивилася на нього.

— Те й означає.

— Хто закрив?

— Не знаю.

— Ти щось пам’ятаєш.

— Я мала шість років.

— Але пам’ятаєш двері.

Лея провела пальцями по скроні.

— Не двері. Білу дорогу перед ними. Мати водила мене туди двічі. Вперше ми віднесли кошик із корінням. Вдруге біля дороги лежав чоловік.

— Мертвий? — запитала Дара.

— Ні. Він дихав і знав, як його звати. Тільки не впізнав власну дружину. Вона стояла поруч і плакала, а він просив її відійти.

У передньому відсіку стало тихо.

— Хвороба? — запитала Яна.

— У нас казали — порожнеча.

— Що з ним зробили?

— Відвели до дверей. Мати не дозволила дивитися далі.

— А потім?

— Уночі дерева почали світитися. Дороги побіліли. Зранку старші сказали, що вхід закритий. Тих, хто залишився всередині, не випустять.

— Чому? — запитала Міра.

Лея подивилася на неї.

— Щоб порожнеча не вийшла разом із ними.

Яна повернулася до Леона.

— Схоже на пошкодження пам’яті.

— Або заміну поведінкових блоків, — відповів він. — Даних недостатньо.

Лея почула.

— Ти думаєш, він не впізнав дружину через машини в крові?

— Це можливо, — сказала Яна.

— Тоді машини всередині зламані.

— Можливо.