Глава 5. Одинадцять хвилин

Червоне коло над Каменем показувало дев’яносто п’ять годин і сорок хвилин.

Ніхто не поспішав наближатися до Яни й Леона.

Вартові трималися біля стін. Старший маг не спускав очей із Леона відтоді, як Камінь назвав його синтетичним розумом. Дара дивилася на Янині руки, ніби намагалася зрозуміти, де та ховає світлі знаки. Горан стояв упівоберта, щоб бачити і двері, і Леона.

Міра теж намагалася не повертатися до них спиною.

Яна була схожа на звичайну жінку. Втомлену, трохи роздратовану, з коротким шрамом на щоці. Саме це лякало найбільше. Людина не могла прилетіти з неба в чорному залізному будинку. Не могла розмовляти з Каменем так, наче той був старим знайомим.

А Леон узагалі сказав, що не людина.

Міра дивилася, як піднімаються його груди. Надто рідко. Він майже не кліпав і стояв зовсім нерухомо, коли не говорив.

Горан, здається, помічав те саме. Після сутички біля Каменя він стежив за Леоном уже не лише з недовірою. Для нього між ними залишилося щось незавершене.

Камінь знову заговорив:

— РОЗПОЧАТО ЗБІР ДОНОРІВ У ВОСЬМИ ДОМЕНАХ.

Міра відчула, як усередині все стиснулося.

— В Озерному теж?

Камінь не відповів.

Вона підійшла ближче.

— Моя мати й брат у маєтку Озерний. Їх забрали?

— ДОСТУП ДО МІСЦЕВОГО РЕЄСТРУ ВТРАЧЕНО.

— Коли?

— ДВАДЦЯТЬ СІМ ХВИЛИН ТОМУ.

Марек повернувся до старшого мага.

— Зв’яжися з управителем.

— Вузол мовчить, мій княже. Я пробував, коли зникло світло.

— Пошли вершника.

— Він дістанеться туди завтра, — сказала Міра.

Усі подивилися на неї.

Вона відразу опустила голову.

— Перепрошую.

Горан важко видихнув, але нічого не сказав.

Яна підійшла до Міри.

— Ми полетимо зараз. Якщо твої ще в маєтку, заберемо їх. Якщо ні — знайдемо.

— Скільки туди?

— Одинадцять хвилин, — відповів Леон.

Міра глянула на чорну річ за відчиненими дверима.

Їй не хотілося навіть наближатися до неї. Але Дан міг уже сидіти у возі, а мати — стояти поряд із зав’язаними руками.

— Я готова.

— Я лечу з вами, — сказав Горан.

— І я, — додала Дара.

Горан подивився на неї.

— Ти бачила, на чому вони прилетіли?

— Бачила.

— І хочеш залізти всередину?

Дара стиснула ремінь сумки.

— Ні. Але якщо з Мірою почне відбуватися те, чого вони самі не розуміють, я хочу бути поруч.

— Хтось має залишитися тут, — сказав Борис. — У дворі наші люди, навколо люди Марека, а над усіма ними Камінь, який щойно почав сперечатися.

— Залишишся ти, — вирішив Горан.

— Зрозумів.

— Якщо до замку підійдуть люди інших домів, не вплутуйся в бійку.

— Я?

— Борисе.

— Не вплутуватимуся першим.

Горан подивився на нього.

— Добре. Взагалі не вплутуватимуся.

Марек витер із губи залишок крові. Питати, чи він летить, уже не було сенсу: Камінь назвав його живим ключем. Князь теж це розумів. Він покликав старшого мага.

— Спочатку звільни її родину, — сказав Горан.

— Я ще не знаю, де вони.

— Це заважає звільнити?

Марек глянув на старшого мага.

— Принеси книгу маєтків.

Маг побіг до виходу.

Міра бачила, що Яна хоче щось сказати, але стрималася.

Книгу принесли за кілька хвилин. Товсту, в дерев’яній оправі, із металевими замками. Старший маг поклав її на стіл і знайшов Озерний маєток.

Марек провів пальцем по списку.

— Імена.

— У них немає родових імен, — сказала Міра. — Мати записана як праля з четвертого двору. Дан — кухонний хлопець.

Маг знайшов потрібні рядки.

— Тут.

Марек узяв перо.

— Як звати матір?

— Лея.

Він записав обидва імені на чистому місці під списком, поставив печатку й простягнув книгу старшому магу.

— Від цієї хвилини Лея та Дан вільні. Заборгованості перед маєтком немає. Переслідувати їх за дії Міри заборонено.

Міра дивилася на мокрий слід печатки.

Так просто.

Мати належала Озерному майже сорок років. Дан — від дня народження. Для цього вистачило двох рядків.

— Книга залишиться тут? — запитала Яна.

— Це державний реєстр.

— Я питаю, чи хтось може вирвати сторінку після нашого відльоту.

Старший маг притиснув книгу до себе.

— За пошкодження реєстру карають смертю.

— Отже, може, — сказала Яна.

Леон підійшов до столу. Його очі на мить потемніли.

— Я зберіг запис.

— Де? — запитав маг.

— У кількох місцях.

Яна кивнула.

— Тепер ідемо.

Перед виходом вона дала Горану й Борису по маленькому металевому кругу.

— Натиснете сюди — почуєте один одного. Говоріть як звичайно.

Борис покрутив круг між пальцями.

— Камінь теж слухатиме?

— Ні.

— А Леон?

— Може підключитися, — відповіла Яна.

— Підключишся? — запитав Борис.

— Ні, — сказав Леон.

— Чому?

— Немає потреби.

Борис одразу простягнув круг Горану.

— Тримай обидва.

— Бери, — сказав Горан. — Нам знадобиться зв’язок.

Борис неохоче сховав круг за пазуху.

На подвір’ї вартові вже прибрали зброю, але до корабля однаково ніхто не наближався.

Коли Леон вийшов із зали, найближчі люди відступили. Один маг підняв руку для захисного знака, але не завершив його. Леон глянув у його бік, і маг опустив долоню.

Горан ішов позаду Леона й не зводив із нього очей.

Леон закотив рукав і простягнув руку.

— Можна? — запитала Дара.

— Можна.

Вона поклала пальці на його зап’ясток, довго чекала й раптом різко прибрала руку.

— Є пульс, — сказала вона. — Дуже повільний.

— Тіло справжнє? — запитала вона в Леона.

— Так.

— Ти в ньому народився?

— Ні.

Дара відкрила рот для наступного запитання.