Глава 3. Камінь згоди

Зелені нитки повільно розросталися по дну чаші.

Дара поставила її на стіл і витерла руки об фартух.

— Не торкайся, — сказала вона Мірі.

Та й не збиралася. Їй вистачало того, що кров у чаші ворушилася сама.

— Що таке Діти лісу? — запитала вона.

Дара не відповіла. Підійшла до дверей, відчинила їх і покликала Бориса.

— Принеси мою скриню. Велику, з залізними кутами.

— Вона внизу.

— Я знаю, де вона.

Борис зазирнув до кімнати, побачив чашу й перестав усміхатися.

— Це її кров?

— Іди по скриню.

Він пішов.

Горан стояв біля столу й дивився на зелені нитки.

— Ти впевнена? — запитав він.

— Ні.

— Але вже бачила таке.

— Малюнок у книзі. Не живу кров.

— Давно?

— Мені було років п’ятнадцять. Наставниця померла наступної зими, а більшість її книг забрали маги Нічного дому.

— Цю не забрали?

— Вона була без обкладинки. Вирішили, що записи про трави.

Міра слухала їх і розуміла дедалі менше.

Про Дітей лісу розповідали маленьким дітям. Вони нібито жили за Старим лісом, не будували міст і могли пройти між деревами там, де інші бачили суцільну стіну. У казках вони лікували тварин, карали мисливців і крали немовлят із колисок. Залежно від того, хто розповідав.

Дорослі в Дітей лісу не вірили.

— Моя мати не крала немовлят, — сказала Міра.

Дара глянула на неї.

— Що?

— У казках вони крадуть дітей.

— Не в усіх.

— В Озерному — в усіх.

Горан відсунув чашу подалі від краю.

— Твоя мати могла сама бути дитиною, коли її знайшли.

— Вона нічого такого не казала.

— Може, не пам’ятає.

— А може, це просто кров.

Горан подивився на неї уважніше.

Міра відразу опустила очі.

— Перепрошую.

— За що?

Вона не знала, що відповісти.

Дара взяла її за руку й розгорнула долонею догори.

— У Дітей лісу не було знаків на шкірі, — сказала вона. — Принаймні так пишуть. Їхній дар жив у крові й не потребував каменів.

— У мене немає дару.

— Чорний камінь не відгукнувся?

— Ні.

— Скільки тобі було?

— Сім.

— Щось сталося після перевірки? Гарячка, непритомність?

Міра згадала той день. Маг тримав камінь на її зап’ястку довше, ніж у інших дітей. Потім перевернув його, протер рукавом і спробував ще раз. Увечері Міру знудило. Наступні три дні вона майже не вставала.

— Була гарячка.

— Довго?

— Три дні.

Дара кивнула, ніби саме цього й чекала.

— У багатьох дітей буває гарячка, — сказав Горан.

— У багатьох. Тому я ще нічого не стверджую.

Борис повернувся зі скринею. Поставив її на підлогу й відчинив. Усередині лежали загорнуті в тканину книги, пляшечки, висушені рослини та кістяні пластини з подряпаними знаками.

Дара довго перебирала речі, поки не знайшла тонку книгу без обкладинки.

Сторінки пожовкли й трималися на двох нитках. Жінка поклала книгу поряд із чашею, перегорнула майже до кінця.

На сторінці був намальований такий самий візерунок. Від однієї зеленої крапки розходилися тонкі лінії, схожі на коріння.

Під малюнком залишилося кілька рядків.

— Що там? — запитав Горан.

Дара повела пальцем по тексту.

— «Кров не приймає срібла. Вода залишається чистою до сьомої хвилини. Після цього з’являється зелений ріст».

Усі подивилися на чашу.

Зелені нитки вже піднялися по стінках.

— Скільки минуло? — запитав Борис.

— Приблизно стільки, — сказала Дара.

— Отже, вона з лісових?

— Я сказала: приблизно.

— А хто вони взагалі такі?

Дара закрила книгу.

— Люди.

— У казках вони не люди.

— У казках ти в повний місяць перетворюєшся на вовка завбільшки з коня.

Борис знизав плечима.

— Трохи меншого.

— Діти лісу жили довше за звичайних людей, швидко гоїлися й не хворіли на більшість гарячок. Могли змінювати рослини й лікувати землю. Так записано.

— І куди поділися? — запитала Міра.

— Не знаю. Востаннє їх бачили понад сто років тому.

— Нічні їх винищили, — сказав Горан.

Дара глянула на нього.

— Це кажуть на Півночі.

— Бо так і було.

— Ти тоді не жив.

— Марек жив.

У кімнаті стало тихо.

Міра подивилася на двері. За ними стояли князівські вартові. Якщо Марек справді знав Дітей лісу, він міг упізнати зелений візерунок.

— Не показуйте йому чашу, — сказала вона.

Горан перевів погляд на неї.

Міра стиснула руки на колінах.

— Перепрошую. Я не повинна…

— Чому не показувати?

— Якщо він їх убив.

— Він уже обрав тебе. Гірше навряд чи буде.

— Може бути, — сказала Дара.

Горан почав ходити кімнатою.

— Через північний вихід не пройдемо. Там варта.

— Біля кухні є старі сходи, — сказав Борис. — Я бачив, коли нас вели.

— Знизу зачинено.

— Можна вибити.

— І зібрати весь замок.

Міра слухала й нарешті зрозуміла, про що вони говорять.

— Ви хочете мене вивезти?

— Так, — відповів Горан.

— Князь заборонив.

— Я пам’ятаю.

— Тоді покарають мою родину.

Горан зупинився.

— Якщо залишишся, тебе вб’ють.

Він сказав це без погрози чи співчуття. Просто як те, в чому не сумнівався.

— Ви не знаєте.

— Знаю достатньо.

— Звідки?

Горан подивився на Дару, але та не стала відповідати замість нього.

— Двадцять років тому Марек теж проводив Відбір, — сказав він. — Обрав дівчину з південного маєтку. Перед весіллям її бачили в саду. Після — ні.

— Наречені живуть в іншій частині замку.

— Так вам розповідають.

— А ви що розповідаєте?

— Що Нічні старіють. Повільно, але старіють. Раз на кілька десятків років їм потрібна чужа кров, щоб відновитися.