Глава 2. Право Зграї

— За яким правом? — запитав Марек.

Горан стояв перед Мірою, затуляючи їй князя. Вона бачила тільки мокрі чоботи перевертня й воду, що стікала з краю його плаща.

— За правом споріднення.

У залі заговорили всі разом.

Міра не розуміла, про яку спорідненість ідеться. Вона народилася в Озерному. Її мати теж усе життя належала маєтку. Перевертнів там бачили лише раз, коли через село проходив загін із Півночі.

Марек дочекався тиші.

— Ти відчув у моєї рабині кров Зграї?

— Я відчув те, чого тут не повинно бути.

— Це не відповідь.

— Іншої поки не маю.

Князь обійшов Горана й зупинився біля Міри.

— Поглянь на мене.

Вона підняла голову.

— Ти бачила перевертнів до сьогоднішнього дня?

— Один раз, мій пане.

— Хтось із них розмовляв із тобою?

— Ні, мій пане.

— Твоя мати бувала на Півночі?

— Не знаю, мій пане.

Марек повернувся до Горана.

— Ось і все.

— Вона сказала, що не знає.

— Ти вирішив скористатися старим пунктом угоди через запах?

— Саме для таких випадків його й записали.

Мир між Нічними домами та Зграями уклали тридцять два роки тому. Відтоді жодна сторона не могла тримати в рабстві людину, яка належала до іншої. Зазвичай право споріднення застосовували до дітей від змішаних союзів. Альфа або князь заявляв вимогу, після чого кров перевіряли на Камені роду.

За словами селян, до перевірки майже ніколи не доходило. Достатньо було поглянути на зуби дитини або дочекатися першого перетворення.

У Міри зуби були звичайні. І в повний місяць вона залишалася собою.

— Проведемо перевірку, — сказав Горан.

Марек помовчав.

— До заходу сонця.

— Мені вистачить.

— Якщо споріднення не підтвердиться, Відбір продовжиться.

— Добре.

— І ти не вивозитимеш її із замку.

Горан кивнув.

Пані Веста підійшла до Міри й торкнулася її плеча.

— Вставай.

Ноги затерпли. Міра спробувала підвестися, але похитнулася. Горан узяв її за лікоть і втримав.

Вона завмерла.

— Стій спокійно, — сказав він.

— Так, пане.

Він відпустив її.

Інших дівчат почали виводити із зали. Нела йшла передостанньою. Біля дверей обернулася, але наглядачка одразу підштовхнула її в спину.

Міра не знала, чи князь обере когось замість неї. Може, Нелу. Та хотіла врятувати матір і сестер, але навряд чи уявляла, як страшно опинитися перед князем, коли він уже назвав твоє ім’я.

— Веди її до наших кімнат, — наказав Горан одному зі своїх людей.

— Вона залишиться тут, — сказав Марек.

— У моїх кімнатах. У твоєму замку.

— Біля дверей стоятиме моя варта.

— Нехай стоїть.

Марек подивився на Міру. Цього разу без усмішки.

— До вечора, наречена.

Вона схилила голову.

— Так, мій пане.

Горан нічого не сказав, але вийшов із зали першим.

Кімнати перевертнів розташували в старому крилі замку.

Тут не було скляних куль під стелею. У залізних тримачах горіли звичайні свічки, а від кам’яних стін тягнуло холодом. На підлозі лежали мокрі плащі, зброя й чиїсь чоботи. Слуги Нічного дому сюди, схоже, заходили неохоче.

Чоловік, якому доручили Міру, відчинив двері невеликої кімнати.

— Сідай.

Вона залишилася стояти.

— Я сказав сідай, а не стій.

Міра обережно опустилася на край лави.

Перевертень був молодший за Горана. Світле волосся зібране на потилиці, на шиї — шнурок із трьома зубами.

— Як звати?

— Міра.

— Це я чув. Я Борис.

Вона кивнула.

Борис почекав, ніби сподівався на відповідь.

— Дуже приємно, — нарешті сказала Міра.

— Не думаю.

Він підійшов до столу, налив води з глечика й поставив кухоль перед нею.

Міра не торкнулася.

— Не отруєна.

— Я не думала про це.

— А про що думала?

Вона промовчала.

Борис зітхнув.

— Горан зараз прийде. Якщо питатиме — відповідай чесно.

— Так, пане.

— Я не пан.

Міра опустила очі.

— Перепрошую.

— І вибачатися нема за що.

— Так, пане.

Він хотів щось сказати, але передумав.

У коридорі почулися кроки. До кімнати ввійшов Горан, за ним — невисока сива жінка з полотняною сумкою.

— Варту поставили? — запитав альфа.

— Двоє біля дверей, ще двоє внизу, — відповів Борис. — Усі Марекові.

Горан глянув на Міру.

— Вийди.

Вона відразу підвелася.

— Не ти. Борис.

Той усміхнувся й зачинив за собою двері.

Сива жінка поставила сумку на стіл.

— Я Дара, — сказала вона. — Сядь, дитино. Я тільки подивлюся.

Міра повернулася на лаву.

Дара сіла навпроти й простягнула руку.

— Долоню.

Її пальці були теплі й шорсткі. На зап’ястку не було срібного знака, зате вздовж передпліччя тягнулися тонкі білі шрами.

Дара перевірила Мірин пульс, відтягнула нижню повіку, попросила показати зуби.

— Не схожа на нашу, — сказала вона.

— Я бачу, — відповів Горан.

— Тоді навіщо притягнув?

— Понюхай.

Дара повернулася до нього.

— Я тобі не собака.

— Усі ми собаки, коли треба.

Жінка невдоволено глянула на нього, але нахилилася до Міриного волосся.

Міра сиділа нерухомо.

Дара вдихнула, потім ще раз. Її обличчя стало серйозним.

— Звідки ти? — запитала вона.

— З Озерного маєтку.

— Де народилася?

— Там само.

— Мати теж?

— Не знаю.

Горан сперся долонями на стіл.

— Що означає «не знаю»?

Міра подивилася на Дару. Та чекала.

— Мати не розповідала.

— Ти не питала?

— Питала.

— І що вона казала?

— Що до Озерного її привезли малою.

— Звідки?

— Вона не знає.