Глава 1. Відбір

Міра дізналася, що її везуть на Відбір, коли наглядачка наказала вимити їй волосся вдруге.

Першого разу вона промовчала. Нагріла воду, сіла над балією і слухняно терпіла, поки служниця вичісувала з її волосся солому. Другого разу не витримала:

— А що не так?

— Усе не так. Ти ж із конюшні.

Служниця була ненабагато старша за неї. На правому зап’ястку мала тонкий срібний знак — три переплетені лінії. Малий дар. Такі люди не ставали справжніми магами, зате могли працювати в панському домі й отримували платню.

На зап’ястку Міри не було нічого.

Коли їй виповнилося сім, сільський маг приклав до її шкіри чорний камінь. Камінь не засвітився. Мати тоді заплакала, а через три дні до їхнього дому прийшов управитель. Люди без дару не могли володіти землею, вступати до цехів і жити без господаря. Принаймні так було написано в законах, які ніхто з них не читав.

— Навіщо вдруге? — тихіше запитала Міра.

Служниця смикнула її за пасмо.

— Князь обирає наречену.

Міра перестала дихати.

— Коли?

— Сьогодні.

— Чому мені не сказали?

— Щоб ти не втекла.

Служниця сказала це спокійно, наче пояснювала, чому дощ іде згори, а не знизу.

Міра опустила очі на воду. Втікати їй однаково не було куди. За втечу одного раба карали весь двір. Дан працював на кухні, мати — у пральні. Господареві навіть не довелося б шукати її. Достатньо було прив’язати брата біля воріт і почекати.

— Скільки дівчат?

— Дванадцять. Може, п’ятнадцять. Не крутися.

— А якщо він обере іншу?

— Повернешся до своїх коней.

Служниця ще раз полила її голову водою.

— Тобі пощастить, якщо обере, — додала вона. — Родині нареченої дають волю.

— Хто сказав?

— Усі знають.

Міра теж чула це з дитинства. Раз на двадцять років князь із Нічного дому обирав дівчину без дару. Її родині прощали борги, інколи відпускали на волю. Саму наречену після весілля ніхто більше не бачив.

У замку пояснювали, що дружина князя не повинна з’являтися серед простих людей. У селі казали різне. Переважно пошепки й після заходу сонця.

Міра не знала, чому вірити. Знала лише, що жодна з обраних не передала матері листа.

Служниця закінчила з волоссям і подала їй грубе полотно.

— Витирайся. За тобою скоро прийдуть.

— Як тебе звати?

Дівчина здивовано глянула на неї.

— Навіщо тобі?

— Просто так.

— Лада.

— Дякую, Ладо.

Та відвернулася й почала збирати гребінці.

— Не дякуй. Це не я тебе обрала.

До столиці їх везли в закритому возі.

Дівчат справді було дванадцять. Усіх одягнули в однакові світлі сукні, але навіть це не могло приховати різниці. Троє були з міських домів — доглянуті, з чистими руками. Решта працювали в полях, на кухнях, у пральнях. Одна дівчина мала свіжий опік на щоці. Інша весь час тримала ліву руку під тканиною, ховаючи покручені пальці.

Навпроти Міри сиділа худенька руда дівчина. Вона раз у раз облизувала губи й дивилася на дверцята.

— Кажуть, у князя в замку є сад під склом, — прошепотіла вона.

Ніхто не відповів.

— Там навіть узимку ростуть яблука.

Жінка біля дверей ударила палицею по борту.

— Не розмовляти.

Руда замовкла. За хвилину нахилилася ближче до Міри.

— Я Нела.

Міра трохи посунулася, щоб наглядачка не бачила її обличчя.

— Міра.

— Ти хочеш, щоб тебе обрали?

— Не знаю.

— А я хочу.

Міра глянула на неї уважніше. Нела була зовсім молодою. Може, шістнадцять. На переніссі в неї залишилася смуга борошна, яку ніхто не помітив під час умивання.

— Чому?

— Маму відпустять. І двох сестер.

— Якщо відпустять.

Усмішка зникла з Нелиного обличчя.

— Відпустять. Так записано.

Міра не стала питати, чи Нела сама бачила той запис. Вона теж чіплялася б за будь-яку обіцянку, якби вдома залишалися дві молодші сестри.

Віз хитнуло на камені. Дівчина з опіком ударилася плечем об стіну й тихо вилаялася.

— А князь старий? — запитала Нела.

— Йому понад сто років.

— Не може бути.

— Може.

— Він що, зморщений?

Хтось пирснув. Навіть дівчина з покрученими пальцями усміхнулася.

Міра похитала головою.

— Нічні не старіють, як ми.

Про князя Марека вона знала небагато. Він правив ще тоді, коли мати Міри була малою. На монетах його обличчя залишалося однаковим: прямий ніс, темне волосся, спокійний погляд. Раз на кілька років він виїжджав до людей, щоб ті не забували, кому належить земля.

— Кажуть, вони не їдять звичайної їжі, — прошепотіла Нела.

— Їдять.

— Звідки знаєш?

— Не знаю.

— А кров п’ють?

Міра не встигла відповісти. Палиця знову вдарила по борту.

— Ще одне слово — підете до зали босими.

Нела втягнула голову в плечі.

Розмов більше не було.

Столиця зустріла їх дощем.

Віз заїхав просто у внутрішній двір замку. Дівчат виводили по одній і передавали жінкам у темно-сірих сукнях. Міру провели довгим коридором, потім ще одним. Вона намагалася запам’ятовувати повороти, хоча не знала навіщо.

Стіни були гладенькі, темні, без кіптяви. Світло горіло в маленьких скляних кулях. Біля кожної стояв маг і час від часу торкався її долонею. Після цього куля світила яскравіше.

Міра дивилася на них довше, ніж слід.

— Очі вниз, — нагадала жінка позаду.

Міра послухалася.

Їх зібрали у великій кімнаті перед залом Відбору. Тут було тепло й пахло травами. На столах лежали прикраси, стрічки та маленькі пляшечки з олією.

Повна жінка в зеленій сукні ходила між дівчатами й розглядала їх, як худобу перед ярмарком.

— Руки.

Міра простягнула долоні.

Жінка перевернула їх, оглянула нігті.

— Конюшня?

— Так, пані.

— Називай мене пані Вестою. Рот відкрий.