Глава 13.2

Наступні тижні. Прикордоння.

Першими зірвалися палаци на півночі імперії..

Там, де земля вкривається інеєм ще у вересні, а честь передається, як меч від батька до сина, — саме там старий порядок розсипався найпершим.

Люди, які роками мовчали, вийшли на пороги своїх залів і публічно спалили портрети Імператора.

Срібні герби зі склепінь і залів летіли додолу, гулко падаючи на кам’яні підлоги.

Податкові вози зупинились. Вартові воріт — більше не слухались столичних гінців.

Війська — колишні гвардійці, ветерани прикордонних походів — повертали шаблі в інший бік.

Присягали вже не столиці, а Мартіну з Кальдерона.

Тихо. Без фанфар. Але з рішучістю, що не потребує гасел.

Східна частина імперії не чинила спротиву. Вона просто... розкрився.

У містах — двері відчиняли не зброєю, а словом.

Стражники самі виходили з ключами в руках і передавали владу не силі, а новому прапору.

На балконах старих купецьких будинків з’являвся новий символ: птах у польоті.

Простий. Без золота.

Але той, хто бачив його — знав: прийшла свобода.

Увечері жінки запалювали лампи біля порогів і молились — не до старих богів, не до царів, а просто — за мир.

А діти вивчали нові імена. Ім’я брата, який не хотів влади. Ім’я принца, що відмовився бути правителем руїн. Ім’я тих, хто стояв поруч один до другого.

У столиці — паніка. Але ще не війна.

Засідання тягнулися до ранку.

Придворні писарі змінювали мапи по кілька разів на день.

 Все йшло до чогось нового. 

Столиця. Палац. Кабінет Імператора.

Свічки миготіли у товстому склі, відкидаючи подовжені тіні на стіни, оббиті темним оксамитом. В повітрі стояв важкий аромат лаванди, змішаний із чимось іншим — металевим, гірким, що не піддавалось опису. Запах гніву. І поразки.

Двері розчахнулися з таким гуркотом, що полум’я здригнулось.

— Генріх! Що робиться?!

Ізідора увірвалася до кімнати мов буря — у легкому халаті, з розплетеним волоссям, очі спалахували полум’ям. Її гнів був старим, як ця фортеця, і свіжим, як сьогоднішній страх.

Генріх не здригнувся.

Він сидів за великим столом із різьбленими ніжками, обличчя — мов з каменю. Перед ним — мапа Імперії, всіяна фішками: чорні — військові гарнізони, срібні — "лояльні", червоні — вже втрачені. І ще одна — птах із розкритими крилами. Стояла прямо на Кальдероні.

В руці — келих з вином. Рука тремтіла. Ледь-ледь.

— Твій син... — почав він, не зводячи очей з карти. — Твій син зібрав довкола себе те, що я вважав прахом.

— Мій син не став би сам таке робити! — Ізідора різко наблизилась і з гуркотом ударила по стільниці долонею. — Це Веніамін. Це все він. І ти це знаєш!

Імператор підняв погляд. Повільно.

Його очі — глибокі, втомлені, колись горді — тепер були сірими проваллями.

— Так треба було його вбити ще тоді. — Голос імператора — глухий, мов удар землі під ногами. — Це ти просила пощади для нього.

— А ти не захотів віддавати йому айварійку! А знав же — це була не просто дівчина! — Ізідора тремтіла, її голос зривався. — Ти знаєш, хто вона. Ти знаєш, що вона значила для нього. І все одно ти обрав... жорстокість. Обрав страх.

— Я обрав Імперію. — Його голос не був гучним, але зупинив час. — Я обрав порядок. Порядок, який тримався на крові, так. Але тримався. А тепер — нічого. Тріщини скрізь. І твої сини — причина. Один зрадив мене. Другий зрадив і тебе. А третій...

Його голос стих.

Ізідора схилилася ближче, стискаючи край столу так, що побіліли кісточки пальців.

— Ніхто не зрадив би тебе, Генріху, якби ти хоч колись слухав, а не карав. Якби хоч колись ти вибрав любов, а не владу.

Імператор підвівся з-за столу, важко ступаючи, ніби кожен крок тягнув на собі вагу років і поразок. Його обличчя зблизилось з обличчям Ізідори — майже дихання торкалось шкіри.

— Він міг забрати її й зникнути. — Голос Ізи був низьким, холодним, майже шепотом, що різав тишу кімнати. — А зараз — він збирає армію. Твій спадкоємець... виступив проти тебе. А другий... веде змову.

Ізідора не відводила погляду, її очі горіли.

— А що мені лишалось?! — раптом вибухнув Генріх, з усією силою вдаривши кулаком по карті. Кам’яний стіл здригнувся від удару. — Вони обоє стали проти мене. І я маю вибір? Віддати трон?!

В кімнаті запанувала мертва тиша, розрізана лише відлунням його удару.

Ізідора зробила крок вперед, спираючись руками на стіл, зближуючись із ним не менше за Генріха.

— Ти сам їх штовхнув. — Її голос став твердішим, холоднішим за холод кам’яних стін. — Твої рішення, твої страхи і жорстокість відштовхнули їх. Не імперія розвалилася — ти розвалив її.

Імператор стискав руки в кулаки, очі блищали від пригніченого болю.

— І що ти пропонуєш, Ізідоро? — голос нарешті здався розбитим, вкрай вразливим, хоч і досі гучним. — Здатися? Піти у заслання? Віддати безумцю корону, а м’якому сину — Імперію?

Він зробив крок назад, ніби очікуючи відповіді, яка зламає все або врятує.

Ізідора мовчала.

Вона бачила — за всім гнівом і люттю — страх. Страх втратити останнє, що тримає її світ разом. Але цей страх, як і біль, що запеклися в його серці, уже були надто глибокими.

— Ні, Генріх, — нарешті промовила вона, голосом, в якому прозирала нова сила і холодне рішення. — Ти не здадешся. Але ти і не зможеш перемогти. Бо цей трон... він уже не твій. І не наш. Він — нового світу. Того, що ми не хотіли визнавати.

Ізідора зітхнула, і вперше за довгі роки у її очах згасла сталева впевненість. Лише тінь втоми, що розтягнулася по обличчю мов важкий туман.

— Я пропоную не втратити все, — її голос ледь тремтів, — і не втратити синів.