Глава 13.1

Таємне місце. Імперія Астарган

Дощові хмари важко тиснули на дах — низько, мов небо ось-ось обвалиться. Згори долинав скрегіт — вітер, що намагався зірвати черепицю, шматував гілля дерев. На підвіконнях лопотіло листя, ніби хтось невидимий стукав іззовні, намагаючись увірватись. 

Але всередині було тепло. Камін палав живим вогнем, кидаючи багряні відблиски на стіни й підлогу, змінюючи обличчя присутніх то на м'які, то на тривожні.

У головній кімнаті панувала напруга — не ворожа, а та, що передує рішенню.

Простора зала з низькими стелями й важкими балками вбирала в себе кожен подих.

У центрі стояв довгий дерев’яний стіл. Сліди часу й битв проступали в його тріщинах і подряпаних краях. На ньому — карти, старі, деякі залатані новими шматками пергаменту; кілька шкіряних папок, перев’язаних грубим мотуззям; кілька сувоїв, запечатаних особистими знаками — гербами, що колись мали значення, а тепер — стали знаком протесту.

Навколо столу сиділо близько двадцяти осіб.

Чоловіки — різні за віком і зовнішністю: одні ще носили армійські мундири, хоч і з потертостями на швах; інші — в грубих вовняних куртках, із загрубілими долонями, втомленими очима мисливців і вільних фермерів.

Кілька жінок — з прямими спинами, сильними руками, обличчями без фарби, з поглядами, що бачили смерть, але не скорилися.

Це були не політики. І не придворні. Це були ті, хто мав землю. Хто годував імперію, навіть коли вона відвернулась. Ті, хто вижив у часи, коли виживати вже було героїзмом. Істинні правителі глибин. І ті, кого Імперія давно зрадила.

І вони прийшли — не з примусу, не за наказом, а тому що почули.

Веніамін стояв біля каміну. Вогонь кидав на нього світло, що блищало на щоках, лініях пальців, тінях під очима.

На ньому був темний, майже чорний камзол — без золота, без нашивок, без титулів. Лише одна срібна шпилька в формі птаха — стилізованого ворона з розгорнутими крилами — прикрашала груди. Маленький, ледь помітний символ. Але для нього — найцінніший. Дарунок Шарлотти на його останній день народження.

Він не піднімав голосу. Але коли заговорив — усі замовкли. Бо ці слова чекали.

— Дякую, що прийшли, — почав Веніамін. Його голос був рівним, майже спокійним, але кожне слово лягало в повітря, наче крок у тиші: — Дякую, що наважились.

Він не вигукував. Не кликав до зброї. Але мав у голосі ту глибину, яка не потребує доказів. Люди слухали не тому, що мусили — а тому, що вже вирішили. І тільки шукали підтвердження своїм тривогам.

— Ви бачили цю Імперію зсередини.

Він повільно обвів поглядом обличчя навколо — натруджені, зламані, але не скорені.

— Ви — її кістяк. Її серце. Її останнє дихання. А тепер скажіть мені відверто: це серце ще б’ється? Чи вже гниє?

— Гниє, — озвався голос із темного кута. Старий, із надтріснутим тембром, мов деревина, що довго лежала в землі.

— Ці землі вже не Імперія, а могила, — кинула жінка у вицвілому мундирі, рукавами, що наче були обвугленими до ліктів. — Діти гинуть на роботах, магів палять живцем, а земля стогне. А ми — хто ми, га? Ми ті, хто ще здатен бачити й чути. І терпіти це більше не можемо.

Веніамін кивнув. Жодного «героїзму» в його обличчі не було. Лише тиша, як у того, хто роками зважував кожне слово. Хоча, в його випадку — це й не було “роками”. Але було щиро і цілком вчасно.

Він підійшов до столу й повільно розгорнув велику карту Імперії. Пергамент хруснув у тиші. Багато хто вперше побачив її такою — цілою, деталізованою, не спотвореною офіційними межами. 

Його пальці торкнулись центру — столиці.

Там, де інші писали: «Серце». Він писав: «Узурпація».

— Ось — осердя. Тут тримається гніт. Тут — палаци, арсенали, в’язниці. Але й тут — страх. Величезний страх втратити контроль. Бо навіть вони відчувають, що Імперія не тримається на законах. Вона тримається на мовчанні. І на страху.

Він провів пальцем від центру — до західних лісів, до південних степів, до островів, де колись жила магія.

— Якщо ми поштовхнемо зсередини — тріщина піде по всіх краях. Не миттєво. Не красиво. Але невідворотно.

Він підняв очі.

— Ми не можемо знищити це в один день. І не маємо права повторити те, що вже було. Але ми можемо зробити головне — підготувати ґрунт. Повільно. Розумно. — Амін на мить зробив паузу: — Ми дамо людям голос. Вибір. Ми згадаємо їхні імена — і дозволимо їм бути, а не просто виживати.

Він мовчав кілька секунд. Погляд ковзав від обличчя до обличчя. І в кожному він бачив одне й те саме — тремке, ще не розгорнуте, але справжнє: надію.

— Ви не мої солдати, — додав він. — Ви — мої союзники. Союзники Мартіна Першого. Нашого наступного імператора. Я не вимагаю клятви. Він також. Я лише пропоную шлях.

І він відступив на крок, даючи простір відповіді. У кімнаті панувала тиша — та, що народжується не з вагань, а з того, що слова щойно впали в землю. І починають проростати.

— Це буде війна, — промовив сивий чоловік, що сидів неподалік від вікна.

Його голос був низький, скрипучий, мов сама деревина, в якій він прожив своє життя. Майстре Крей — володар південних земель, колишній суддя, людина, яку слухали ще за трьох імператорів. Та про яку з часом забули.

— Справжня, — додав він після паузи, вдивляючись у карту. — Кров, мечі, страждання. Не бунт. Не маніфест. А війна, принце. Хто вмре? Хто виживе? І… чи вартує ця гра карт?

Тиша стала важчою. Дощ за вікном наче вичікував разом із усіма. У повітрі повисло питання, на яке не було легкої відповіді.

Веніамін не одразу відповів. Він зупинився, зустрів погляд Крея — прямий, втомлений, чесний.

— Це не гра, майстре, — сказав тихо, але так, що кожен у залі почув. — Це вибір.