Глава 12

Загірр’я. Місто Парталей, над заливом.

Море шуміло за горизонтом — глибоко, тягуче, як подих живої істоти. Повітря було вологим, солоним, просоченим запахом водоростей і диму з домашніх вогнищ. Сонце, повільно сповзаючи за обрій, торкалось даху кам’яних будинків останніми променями.

Аверія сиділа верхи, задумливо вдивляючись у далечінь, де хвилі билися об берег. Позаду неї їхали кілька охоронців, попереду — Ларсен, мовчазний і трохи стомлений.

— Тут багато жінок, що колись мали рабське тавро, — порушив він мовчанку, коли їхні коні зупинилися на пагорбі з видом на залив та місто. Його голос був рівним, але не байдужим. — Сюди привозять тих, кого землі світу вважали зламаними. Кого вже не було куди подіти. І саме тут вони починали знову. Без нагляду. Без кайданів. З надією. А коли вони набираються сил — йдуть далі.

Вітер із моря легко підхоплював його слова й відносив їх у далечінь, залишаючи в повітрі дивну прозорість.

Аверія кивнула, не одразу відповідаючи. В її очах промайнула тінь — не страху, а скоріше передчуття. Це місце було тихим, але не порожнім. Його спокій ховав глибшу суть — наче тут хтось колись плакав, молився, виживав. І вона ніби відчувала це — в крихкому світлі, у сріблястій лінії води, у тому, як хвилі спокійно накочувались на берег.

Це місце здавалося знайомим, хоч вона ніколи тут не була.

Мов частинка її майбутнього вже проросла тут корінням. Щось нове. Щось сильне.

— Побудемо тут довше? — її голос був майже пошепком, що невплинно розвівався вітром. Чорнява не зводила очей із лінії горизонту, де небо торкалось води — спокійно, як руки закоханих. Чи наче мати притискала до себе дитину.

— Як скажеш… — відповів він м’яко. Його погляд був прикутий до її профілю, до тіні на щоці, яку відкидав каптур. До її очей, в котрих видніється те море. — У нас ще два тижні до весілля. Можемо трохи побути саме тут…

Її плечі ледь опустилися — напруга відступила. Аверія мовчки кивнула, вдихаючи глибше, ніби хотіла наповнити груди не просто повітрям, а самою тишею цього місця. Морська волога, свіже листя, солодкий дим від далеких осель — усе це впліталось у її спокій, як закляття, яке нарешті починає діяти.

Вона дозволила собі відчути, що жива.

— Хочу до кінця… — додала вона, майже пошепки.

— Як скажеш, душа моя, — повторив Ларсен. Але цього разу в його голосі прозвучала не згода, а смуток. Він розумів: її думки вже не належать цілком йому.

Вони неспішно в′їхали до містечка Парталей. Люди навкруги гомоніли, та майже не звертали уваги на приїзжих гостей. Ларс та Ава під’їхали до невеликої площі, де під копитами коней заглухо загриміло вимощене каміння. Сутінки вже поволі стелилися між дахами, і в цьому згасаючому світлі подвір’я виглядало мов спогад про інше життя — простіше, спокійніше.

Квітучі чагарники обрамляли межу дворів. Десь ближче до паркану, що звівся коло невеликого храму, темніли високі мальви, злегка хиталися у вітрі кущі лаванди. Стіни будинків мали сліди вологи й часу — соляні плями, тріщинки, потертий тиньк — але саме в цьому й була їх краса: не виставна, не догоджена, а жива.

Ларсен повів коня по вуличкам, в бік, ближче до лісу. На окраїні, трохи в віддалені стояв будиночок. Дах його був вкритий зеленою черепицею, що м’яко виблискувала, мов луска морського звіра після дощу. Будинок стояв на підвищенні, затишний і стриманий, як літня жінка, що вже нічого не доводить світу — лише чекає гостей.

Назустріч гостям неспішно вийшов літній чоловік.

Його сива борода спадала на груди, а очі, хоч і трохи вицвілі, світилися тихою увагою — як у людини, яка бачила багато чужого болю, але не дала йому знищити себе.

Він носив короткий темний плащ із грубої тканини, що злегка колихався на вітрі. У руках тримав дерев’яну дощечку з вирізаним знаком — стилізованим ключем.

— Ней-ярле. Ней-яро, — з повагою вклонився він, передаючи дощечку Ларсену. Його голос був трохи хриплий, але теплий. — Це гостьовий будинок, де завжди залишається ярл. Скромний, але чистий. Вода в криниці свіжа, постіль змінена. Піч розтоплена. Якщо щось буде потрібно — скажіть, я живу трохи поотдаль, але готовий в будь-який час допомогти.

Ларсен кивнув, зістрибуючи з коня. Його постать здавалась у цю мить спокійною, позбавленою звичного напруження. Він прийняв ключ, подивився чоловіку в очі й відповів щиро:

— Дякую, майстре Кетар. Тут… чудово. Якщо ви не проти… Ми трохи затримаємось. Моя наречена хоче провести час в ваших прекрасних землях…

Майстер Кетар знову вклонився, цього разу з м’якою посмішкою — без улесливості, лише з розумінням. Він не питав, чому вони приїхали саме сюди. У його жестах не було допитливості — тільки спокійна гостинність того, хто вже давно навчився берегти мовчання сильніше за слова. Погляд чоловіка легко припіднявся на жінку. Дівчину. Красиву, але наче втомлену життям. Він часто бачив таких — зломлених, але не скорившихся долі. Такі жінки часто починали нове життя саме тут — в Парталеї. Самі. Чи заради дітей.

Аверія залишила чоловіків, і неспішно піднялася по вузьких дерев’яних сходах на ґанок. Дошки під ногами трохи поскрипували, але не різко — швидше, як старий голос, що радо вітає гостей. Вона зупинилась, провела долонею по теплій стіні — дерево дихало, зберігало в собі сонце, вітер і чужі руки, що колись будували цей дім. Спогади…

Від дому пахло сухими травами, печеним хлібом і тишею. Тією давньою тишею, яка живе в оселях, де не бояться ночі. Де спокійно. Де хочеться жити, творити та допомагати. 

Айварійка обережно відчинила двері.

Всередині було просто.

Зала, в якій груба в кутку ще потріскувала після розтопки. Дві кімнати — одна з більшим ліжком і вікном на захід, інша — тісніша, з меншим ложем, але затишніша. Кухня з лавками, білим глиняним посудом і дерев’яним столом, накритим домотканою тканиною. Підлога — стара, трохи подряпана, але це все не псувало вигляду дому. Навпаки — надавало якогось шарму.