Глава 11.2

Кальдерон

Мартін стояв біля вікна, вдивляючись у сутінки рідного Кальдерона.

Небо повільно затягувалось сизою млою, дахівки темніли, а вогники на вулицях загорялися один по одному, мов зорі на перевернутому небосхилі. За товстим склом чути було слабке гудіння міста — тупіт копит, брязкіт возів, далекий спів.

Його долоні ще тримали тепло. Маленькі пальчики доньки щойно стискали його руку — тонкі, теплі, довірливі, та не хотіли відпускати. Одесса щось шепотіла дочці: про ляльку, про вечерю. Зверталась і до чоловіка, кажучи про те, щоб він не забував надіти плащ, бо надворі холодно.

Але Мартін уже не чув. Слова Десс губилися десь на краю свідомості, тонули в іншому гулі — у голосах, гучніших, давніших, упертих.

Голосах із глибини власного сумління.

Він залишив дружину з дітьми. Йшов по коридорам свого дому, щоб зупинитися перед знайомими дверима. Повільно, ніби заходив у храм, Мартін ступив до кабінету. Простора кімната, облицьована темним деревом, дихала холодом. Повітря було нерухомим, застиглим, мов чекало. Тільки лампа кидала м’яке, жовте світло на масивний стіл, завалений пергаментами, відкритими картами, записками зі зламаними сургучами. І листами.

Очі одразу спинилися на одному. Новому.

Тонкий пергамент, складений з педантичною точністю, край злегка потріпаний, наче від кігтів птаха. Та знайомий почерк — упізнаваний навіть на відстані.

Веніамін знову прислав вістку.

Мартін опустився в крісло, що скрипнуло під його вагою. Усі звуки стали глухими. Світ звузився до кількох рядків чорнила.

Він відкрив листа. І почав неспішно читати:

«Ти думав, брате, я шуткую? Ні.

Ти маєш десятки тих, хто піде за тобою.

Не за нашим батьком.

Так візьми це життя в свої руки.

Стань нарешті тим, ким ти родився. Ким маєш бути.

Правителем імперії, котра має йти в ногу з часом.

Твій брат,

Принц Вестерлену.»

Його рука залишалась на аркуші ще кілька секунд після того, як очі пробігли останнім рядком. Пергамент трохи тремтів у пальцях. Літери, мовби живі, пливли перед очима.

— Стань тим, ким маєш бути…

Мартін прошепотів ці слова вголос, і в кімнаті вони прозвучали дивно голосно — так, ніби навіть лампа на столі теж почула їх.

І він не знав, що болить більше — сам зміст листа, чи те, що Веніамін мав рацію.

Батько зламав їх обох по-своєму. Але тільки один з них почав склеювати уламки. 

Спогади спадали на Мартіна, мов холодний туман, що повільно огортав душу.

Колись, коли вони були зовсім дітьми, саме він — старший брат — тягнувся до Веніаміна. Бачив у ньому не загрозу чи конкурента, а компаньйона, майже друга. Він кликав його у свої дитячі ігри, ділився таємницями, захищав від божевільних літніх днів.

Веніамін був молодшим, тихим, загадковим, але сильним по-своєму. Мартін відчував поруч із ним певний спокій і розуміння, яке не давав навіть батько.

Та потім усе змінилося.

Шепіт слуг, тихий і жорстокий, почав проникати у їхнє дитинство.

— Це ж бастард, — говорили вони, дивлячись на Веніаміна з неприязню.

— Безумний, він не такий, як ми.

— Краще триматися від нього подалі.

Ці слова, наче отруйний пил, повільно розсіювали довіру між братами. Мартін відчував, як його власне серце розривається між любов’ю до Аміна і страхом перед судженнями двору.

Він почав уникати Веніаміна. Зменшувати ті теплі моменти, що колись їх поєднували. Замість спільних ігор — відстороненість, замовчування, мовчання.

Бастард не звинувачував. Не вимагав. Він просто став холоднішим, замкненішим. Їхня братерська близькість почала тонути в тіні пересудів.

Із часом між ними виросла стіна мовчання, яку Мартін не наважувався зруйнувати.

Та молодший все таки був в чомусь сильнішим за старшого. Він зробив те, на що б не наважився крон-принц.

Тиша в кабінеті гула. Гостра, як перед грозою.

У кутку годинник відбив чергову чверть. Але час ніби не рухався. Імперія ще була в чужих руках. Але слова брата вже запалили в ньому щось старе, заглушене. Вогонь, що ще не згас. Бажання поборотися. Зробити не тільки провінцію Кальд — процвітаючим місцем. А кожен куточок імперії.

До кімнати тихо, майже беззвучно увійшла Одесса. Її постать, огорнута легкою нічною накидкою, мов тінь ковзнула повз меблі, тихо ступаючи, щоб не порушити спокій. Легкий аромат троянд та шавлію невидимою хвилею огорнув повітря, торкнувшись шкіри Мартіна ще до того, як вона доторкнулася до нього пальцями.

Русява жінка обережно обійняла його ззаду, притиснувшися щокою до холодного плеча. Тепло її дотику здавалося маленьким вогником у темряві його думок.

— Що мені чекати, мій принц? — її голос ледь долинав, тихий і водночас наповнений неспокійною тривогою, ніби вона випитувала у долі відповідь на власний страх.

Мартін довго мовчав, ніби вагаючись, чи розривати цю тишу. Його погляд залишався прикутим до листа, що все ще тремтів у його долоні, немов живий. Він неначе шукав у словах брата відповіді на питання, які не міг поставити сам.

— Не знаю, — нарешті промовив він, голос його був тихим і трохи зламаним. — Змін?

Одесса стиснула його в обіймах міцніше, пальці її трохи здригнулися від внутрішньої боротьби між надією і страхом.

— Ми поїхали зі столиці раніше, ніж мали б. Не на день, коханий. На кілька місяців… — вона тихо зізналася, ледь чутно. — Щось коїться, Мартіне. І мені набридло не розуміти, що чекає. Я мушу знати — чи варто мені боятися. Чи варто переживати за себе… за наших дітей...

Принц повільно повернув голову, його губи мимоволі торкнулися її скроні. Той дотик був мовчазною обіцянкою, хоча й сам він не міг стримати хвилювання, що підкрадалося зсередини.

— Ти не мусиш боятись, — прошепотів він, голос міцнішав. — Ні ти, ні вони.