Глава 11.1

Вестерлен

Вітер шурхотів у високих кронах дерев, що оточували цитадель. Листя тремтіло над головами вартових, мов передчувало щось. Кам’яні стіни були холодними, як завжди, та цього ранку — особливо мовчазними. Ніби світ затамував подих, чекаючи, що станеться далі.

Веніамін стояв біля високого вузького вікна, схрестивши руки на грудях. Його погляд зосереджено ковзав по подвір′ю, застеленому ранковим серпанком. Врешті погляд зупинився на темній кареті, що повільно наближалася до головної брами. Колеса скреготіли по гравію, а коні нетерпляче пирхав, брикаючи копитами по бруківці.

— Це Кемаль, — буркнув він сам до себе, майже не розтуляючи губ. Його голос був тихим, але в ньому вчувалася напруга, мов у стуні, натягнутій до межі. — Сподіваюся, не сам.

Тінь пробігла по його обличчю, коли він відійшов від вікна. У кімнаті було холодно, але на чолі Веніаміна блиснула волога — чи то від ранкової сирості, чи думок, що крутилися в його голові. 

За кілька хвилин у передпокої почулися кроки — не поспішні, але чіткі. Двері злегка скрипнули й прочинилися. До зали першим увійшов Кемаль — у звичному темному плащі, з майже не помітною сивиною на скронях. Та зі спокоєм в кожному русі. За ним з′явилася жінка з страхом в погляді, та рівною спиною, незважаючи на втому. Її обличчя було тонке, змарніле, але очі — темні та тверді. За нею ступав юнак — років двадцяти, високий, світловолосий, із гострим, тривожним профілем. Його ж обличчя здавалося застиглим у тривозі, погляд швидко блукав по кімнаті, ковзаючи по деталях: оббитих деревом стінах, суворому обличчю Веніаміна, руці Кемаля, що мимоволі лягала на руків′я меча.

— Мілан? — озвався Веніамін, переводячи погляд на гончого, що стояв в затінку одного з кутів кімнати.

Чоловік весь цей час мовчав, уважно розглядав присутніх.

Своє минуле.

Рідних, котрих втратив.

— Це моя родина, — майже не чутно відповів гончий, що неспішно вийшов з пітьми. Голос його був сухим, але очі — вологі.

Принц коротко кивнув і підійшов до прибулих.

— Віднині ви в безпеці. І залишитесь тут на стільки, скільки буде потрібно. Це моя обіцянка. І я стримаю її. Вам допоможуть знайти дім. Почати жити в спокої. Знайдемо роботу. Землі Вестерлену завжди раді новим людям.

Жінка опустила голову, мовчки погоджуючись. Її очі весь час поверталися до Мілана. Чоловіка. Того, кого вона так сильно кохала в ті далекі молоді роки. А ось хлопець дивився просто в очі Веніаміну. Не зі страхом — з повагою. Із визнанням. Він, на жаль, не пам′ятав батька. Але, наче відчував — мати видихнула з полегшенням, і він може дати собі розслабитися.

 Амін же, згадував минулі дні.

«Я збираю тих, кого вигнали, але не зламали. І разом ми перепишемо історію.»

Ці слова, що він кинув майже в порожнечу, тепер йшли світом — передавались з вуст в уста, з паперу на папір. З подивом. Надією. Тривогою. 

За останні тижні безумний принц встиг зробити більше, ніж за роки покірної служби при дворі. Він не влаштовував парадів, не кидав армії в бій. Але кожен його лист — був, як удар по іржавих ланцюгах влади.

Птах Рудека — ворон з темним блиском на крилах — щодня доставляв нові листи, наче стаючи голосом сотні людей. Щодня він злітав із вузької стрільниці башти, розрізаючи небо, і щоразу повертався. Із крихкими обіцянками в письмі — часто нерівному, тремтячому, але живому.

Повідомлення надходили звідусіль: здалека, з найпівденніших провінцій імперії, де родини старої знаті опускали голови перед “новими”. Із західних провінцій, де приховували свої герби ті, хто ще за прадіда гордо носили свої стяги. Люди старої крові, власники земель, забуті нащадки дрібної знаті — вони чули його слова. І щось у них прокидалося. Пам′ять про гідність. Та бажання змін.

Хтось писав:

«Ми не хочемо нової війни, але якщо вона — єдина дорога до волі, ми підемо.»

Інші:

«Принц Мартін завжди був гідним. Якщо ти поруч із ним, і борешся за нього — ми з вами.»

Імперія все ще стояла. Але хиталась. Поволі. Майже невидимо — для тих, хто досі вірив у незмінність трону. Але зміни вже точили її зсередини, мов коріння, що проростає крізь камень. На вулицях міст щось змінювалося в поглядах. Селяни по інакшому зустрічали імперських підлабузників. Старці згадували минуле, та розповідали онукам, як воно було в давнину, та до чого мають вони йти. Зміни були видні і в тому, як солдати, поки ще вірні присязі, починали питати себе: а кому вона дана — людині чи ідеї?  

І все більше очей зверталися не до імператора… Не до старої Ради. А до його синів. До тих, хто нагадав людям, як звучить слово “надія”

Веніамін винирнув з роздумів. Легко дав знак, і Мілан мовчки провів свою родину глибше в цитадель — до теплих кімнат, де на них чекала їжа й вода.

Мовчазна зустріч колишніх близьких — змусила Аміна з сумом видихнути. Очі жінки блищали — сльозами чи страхом, він не питав. Не мав права. Хай буде в них час. Нехай вони матимуть змогу знайти себе одне в одному, після довгої розлуки. Після років брехні. Самотності. 

Може, колись і сам Безумний, отримає змогу знайти себе в відблиску бажаних очей.

Її очей.

Принц повернувся до зелених покоїв, де панувала півтемрява. Повітря було нерухоме, важке від воску та ранішньої прохолоди. Свічки лишень жевріли, відкидаючи на стіни майже непомітні тіні, що вже зникали під першими сонячними променями.

Його кроки були м′якими, обережними, майже беззвучними. Немов він боявся розбудити спогади. Давні, забуті картинки тих митей, коли по дерев′яній підлозі ступали ніжки айварійки.

На столі, під тонкою морежевною хусткою лежала коробка. Старий, потертий шкіряний футляр, на кутах витертий до сірого. Він не був прикрашений ані гравіюванням, ані замками з золота. Але всередині зберігалося найдорожче, що мав Веніамін. Невеликий клаптик паперу.