Глава 10.2

І нехай була безліч негативу.

Знайшлось і дещо прекрасне в цьому містечку — дітвора.

Малеча не мала упереджень. Двоє хлопців та рудоволоса дівчинка побігли їй назустріч. Остання — найменша — зупинилася біля коня Ларсена, задерла голову й вигукнула:

— Ней-ярле, а це ваша принцеса? У вас буде малюк?

Ларсен, усміхнувшись, нахилився вниз, грайливо клацнувши дівчинку по носі:

— Моя, дитинко. Може колись і буде у нас такий ж милий малюк, як ти.

Дівчинка зашарілась і залилась сміхом, а Аверія дивилася на цю сцену з м’яким, тихим подивом. Її очі світилися вже не магією, а чимось іншим — теплом, яке ще не встигла загасити підозра й тягар обов’язку. 

Обережно спустившись з коня, вона скинула каптур, та поглянула на дітей.

До неї підійшов один з малюків — хлопчик років семи з дерев’яним мечем та чорними очима.

— А ви справжня чарівниця? А ви можете змусити дощ іти чи зробити, щоб тато повернувся з шахти?

Аверія дуже обережно опустилась навпочіпки, і торкнулася його руки. Ніжна посмішка з′явилась не тільки на вустах, а й наче в очах чорнявої.

— Знаєш… Я не всесильна. Але я спробую зробити так, щоб ви жили краще. Ти не проти?

— Ні, — захитав він головою. — Ви гарна. Але трохи сумна.

Аверія видихнула. Так, дитино. Це правда.

Я і справді сумна. Та печалі мої занадто глибокі та чорні. Але… Можливо, досить думати про погане минуле, та дивитися в світле майбутнє?

Аверія легко посміхнулась, нахилившись до рудоволосої дівчинки, що безстрашно підійшла до неї, полишивши Ларсена на хлопчаків. Дитя тягнуло рученята до відьмачки, і та, не вагаючись, підхопила її на руки. Маленькі пальчики обвилися довкола шиї Аверії, теплі й довірливі.

Хочу я дітей? 

Айварійка ніколи не задумувалася над цим питанням. Та зараз, будучи вже майже дружиною… 

В них — на Заході — було прийнято довірятися богам. Вони не посилали дітей жінкам просто так. І кожен малюк — був даром. 

Та, Ава розуміла — вона два рази перегравала долю. Приймала ліки, котрі можливо і не потрібно було. Але страх… Чи прийме Айва страхи своєї жриці? Чи коли небудь подарує їй все таки дитя? 

— Ава, ходь, — мовив Ларсен лагідно, торкнувши її плеча. — Пройдемось до Старости. Він розповість про місто. Про жителів. Трохи про проблеми… 

Дівчина кивнула і, все ще тримаючи дитя, неспішно рушила вперед, плече до плеча з нареченим.

Вони йшли вузенькими вуличками, вимощеними каменем, між низькими будинками з дерев’яними ставнями. Люди виходили на ґанки, проводжаючи її поглядами — хтось з цікавістю, хтось із осторогою. Але поруч був Ларсен, а на руках — дитя, що сміялося, сховавши обличчя в чорнявому волоссі айварійки. І, чи був в ній страх? Ні. Лише легке переживання. І, можливо, надія на те, що вона знайде своє місце. Може, не зовсім як дружина, але як помічниця для народу.

За п’ятнадцять хвилин неспішного ходу вони дістались невеличкого будинку з дерев’яним гербом Загірр’я над дверима. Він знаходився, здавалось, прямо посеред поселення. Під навісом вже стояв кремезний чоловік з сивиною в бороді та втомленими очима. Не молодий, та все таки не старий. Досвідчений. Мудрий.

— Вітаю, ней-ярле. Ней-яра, — уклонився він з повагою.

— Вітаємо, майстре Лі, — відповів Ларсен, міцно потискаючи йому руку. — Ми прийшли дізнатися про проблеми вашого міста. І, моя наречена хотіла б дізнатися більше про наші землі. 

Аверія уважно вдивлялася в того, хто носив титул “майстра”. Його обличчя говорило більше за слова — зморшки в куточках очей, погляд, що звик до турбот, плечі, які несли більше, ніж повинні були. В ньому було щось дуже зворушливе. Вона повільно опустила дівчинку на землю. Руденька легко втекла до Ларсена, ховаючись у нього за спиною, та наче уважно слідкувала за всим, що відбувалося.

— Прошу всередину, — мовив староста. — Є багато чого сказати.

Всередині дому пахло свіжим хлібом і старими паперами. Повітря було важке, насичене сумішшю пічного тепла і запаху чорнил, що вивітрилися зі згорнутих сувоїв, які лежали розкиданими на дубовому столі.

Поверхня столу була завалена: карти поселення, списки харчів, обліки водних джерел, відомості про хворих — усе виглядало зношеним, торканим багатьма руками, що боролися за виживання. 

На мить стало якось не комфортно. Не через безлад довкола. А через розуміння — чи є взагалі місце, де б люди жили добре та спокійно? 

Маленька рудоволоса дівчинка, все ще тримаючись за руку Ларсена, вражено дивилася на вузьку полицю, де стояли скляні банки — одні з травами, інші з сухофруктами, ще інші з чимось каламутним і невідомим. Дитяча цікавість була зрозумілою та милою. Аверія провела долонею по волоссю дитини й усміхнулася їй крадькома, поки староста почав говорити.

— Є проблеми, — голос його був рівний, але втомлений. — І їх багато. Нестача роботи. Зарплати смішні. Люди тримаються, але деякі живуть упроголодь. Хоч і працьовиті всі, до останнього. А ті, хто прийшов до нас з неволі... вдячні навіть за ту малість, яку ми можемо дати. Та довго так не протягнемо.

— А що Ярл? Або князь? — тихо озвалася Аверія, відпустивши дитя і дивлячись просто в очі чоловікові. — Загірр’я автономне, але ж має право просити допомогу.

Майстер Лі затнувся на мить, перевів погляд на Ларсена, наче вагався, чи можна говорити відверто. Той лише злегка кивнув — мовляв, можна.

— Допомоги... мало, — зітхнув староста. — Те, що приходить, — не вистачає ні на ліки, ні на хліб. Ми звикли покладатися на себе. Та це вже межа. Люди виживають, не живуть. Навіть автономія, як ви кажете… Це лише примарне слово. Ми не отримуємо нічого від Сходу. Все самі. Всі своїми руками.

В кімнаті запала тиша. Аверія опустила погляд на потріскані плани поселення, пальцем торкнулась позначки з хрестиком — хворі. Її магія слабо — майже не відчутно — відгукнулась під шкірою. І вперше за довгий час вона не відчула страху — лише рішучість.