Глава 10.1

Загірр’я. Будинок Ярла

У темряві кімнати тільки полум’я свічки тріпотіло на вітрі, що просочувався крізь важкі фіранки. Аверія сиділа на ліжку, притискаючи коліна до грудей, розкуйовджене волосся спадало на плечі, очі — червоні після сліз.

Сварка з Ларсеном була як удар у груди. Він не розумів. Не хотів зрозуміти. Чому вона потребує цього — подорожі до людей, до міст, до тих, хто пережив рабство, втрату, смерть. Чому їй потрібна відповідь, навіщо вона погодилась на шлюб.

А він… Він просто бачив у ній жінку, яка має бути поруч. Тут. З ним. Без питань. Без вибору.

 Їхня сварка була досить голосною. 

 Коли Аррес поставив Ларсена перед фактом, що той має супроводжувати молоду ней-яру в подорожі, юнак здивувався. Він надіявся, що у них з Аверією буде місяць на зближення. Вечері при свічках. Обійми та підготовка до весілля. Ларс вже все розпланував. Але звістка діда вивела його з рівноваги.

 Коли він прийшов до нареченої порозмовляти, вже зійшло до скандалу.

Вже два дні вони не розмовляли. Чоловік ходив понурений, а Аві залишалося одне — перечекати.

Зрештою, завтра зранку вони мають відправитися в дорогу. 

Дівчина лягла дуже рано. Тіло нило, мов після битви, а душа була обплетена тугим вузлом тривоги. Втома вливалася в неї хвиля за хвилею, але не несла спокою. Навпаки — щойно вона заплющила очі, з тиші народився сон.

Світло розмилось, стало білим, мов сніг на світанку. Тиша навколо була густою, м′якою, як повсть. І лише одна фігура стояла серед цієї білої безмежності.

Шарлотта.

Вона з′явилась перед очима так, як завжди: без звуку, мов промінь крізь хмару. Її сріблясте волоссячко спадало на тонкі плечики, а великі, розплакані очі ніби шукали порятунку. На ній — нічна сорочка, така тонка, що здавалася витканою з туману. Її босі ніжки ледь торкалися підлоги, ніби вона була не до кінця тут. 

Чорнявій хотілось підійти. Доторкнутися. Приголубити це маленьке щастя.

— Кіся… А вони ділять трон, — мовила Шарлотта тихо, наче боялась, що їх хтось почує. — Син проти батька. І буде війна. І буде кров...

Аверія хотіла щось сказати, але голос застряг у горлі. Її тіло було немов скуто туманом сну. Горло здавило, немов щось щось обвилося навколо шиї. Сон тримав її, мов невилимі кайдани. Вона не могла ні крикнути, ні доторкнутися до дитяти, що тремтіло від страху.

Шарлотта схилила голову набік, немов дослухаючись до чогось невидимого. До якогось внутрішнього шепоту.

— І твоя, Кіся. Твоя теж буде... Я не хочу цього. Я не хочу болю... — на її щоці скотилася сльоза. — Бережись того, хто буде поруч. Він зробить боляче. І це буде рана, що залишиться назавжди. Але ж ти впораєшся?

Маленька ступила ближче. І в мить, коли її пальчики торкнулись руки Аверії, світ завмер. Лише тепло того доторку залишалося справжнім.

— Ти ж прийдеш до мене в гості? Колись?

Аверія крізь сон всміхнулась. Ця усмішка була гірка, як спогади. 

— Так, маленька… Я… Я мушу справитися. І прийду… 

Світло почало згасати, сон танув, як сніг у весняному потоці. Лишився тільки голос, що затихав:

— Не забудь, Аві… Не забудь, хто ти…

Коли вона розплющила очі, небо за вікном уже займалося блідими барвами світанку. Повітря було важким, наче ще зберігало ехо нічного пророцтва. Аверія повільно сіла в ліжку та торкнулась пальцями свого зап′ястя, набі шукала той до тик Шарлотти. Її образ ще стояв перед очима. Спогади минулого нахлинули.

Але зараз не було часу для слабкості.

Дівчина вдягалася неспішно, але впевнено. Світло ледь торкалося її плечей, коли вона натягнула чисту білу сорочку, трохи вільну, зі східною вишивкою на рукавах. Потім — вузькі, але зручні штани, шкіряний пояс, до якого прикріпила невеликий ніж. Той самий, що подарував їй Ларсен на заручини. Волосся чорнява заплела у звичну косу, прибравши кілька коротких пасм з обличчя за вушка.

Поглянувши у дзеркало, Аверія на мить здивувалася власному вигляду — з кожним днем вона все менше нагадувала ту мовчазну служницю чи жительку Заходу, і більше — жінку, що йде у бій за себе і своїх. Войовнича. Гордовита. І…

Так схожа на маму.

Неспішно дівчина направилася на вихід з кімнати. Вийшла до коридору, зустрічаючись поглядом з однією з служниць. Та лише опустила очі, обережно кланяючись. Та в її рухах відчувалось щось незвичне. На жаль, Аві було не зрозуміло те відчуття, і вона просто полишила думки про це, направляючись далі.

Вона вийшла у внутрішній двір, де вже чекав Єрган. Побачивши її, той повільно усміхнувся і кивнув. Чоловік був одягнений по простому, не як княжич. Да і вів себе останні дні, як з рідною.

— Воїтелька… — пробурмотів, трохи підморгнувши. — Добра, ней-яра.

— Добра, княжиче Єргане, — відповіла вона просто, приймаючи його повагу мовчки.

З подвір’я вона рушила далі, де біля виходу чекав сам Ярл Аррес — в темному камзолі, опертий на тростину, але з ясним поглядом. Він за останні два дні доволі мило спілкувався з нею. Підтримував. Та щоденно Ава зустрічалась з ним в саду, де уважно слухала історії з чоловічого минулого. 

— Добра, Ярле, — вклонилася вона злегка, та посміхнулась доволі щиро.

— Добра, ней-яра, — відповів старий. — Я сподіваюся, тобі сподобається ця подорож.

— А я надіюсь, ви підготуєте гарне свято, — відповіла вона з легким блиском у погляді. — Я хотіла б… гарне весілля. По-вашому. З традиціями і… І вашим благословінням. 

Ярл хмикнув, задоволено втупившись у дівчину.

І справді. Ці два дні були досить дивними, для Арреса. Він ніколи не спілкувався по душам ні з ким, окрім Джанаре. Та вечори в саду, в компанії айварійки та трав′яного настою були для нього віддушиною. Він згадував минуле. Розповідав, якою була його Віта та малютка Бет. А також, щоб розвеселити чорняву, розповідав і про Ларса. Те, як він дитиною втік з дому, та притащив вужика, як нового друга. Як звалився зі сходів, та три місяці носив тугу пов′язку на зламаній руці. Як вперше взяв справжнього меча до рук, і не втримавши, зрізав улюблений кущ Джан.