Глава 9.2

Вже на ранок.

Мілан стояв біля дверей в тих самих покоях, що завжди належали Аміну. Чекаючи. Дивлячись на дії молодого чоловіка.

 Веніамін закінчував писати. Один лист — до Кемаля. Інший, до доволі цікавої людини.

Сонце пробивалося крізь вузькі вікна, але в кімнаті все ще панувала напівтемрява — така сама, як і думки принца. Він пів ночі шукав альтернативи допомоги гончому. А також варіанти людей, що могли б підсобити.

Веніамін закінчив писати кілька рядків на жовтуватому пергаменті, потім довго вдивлявся в слова. Простий клапоть паперу міг стати початком нового союзу. Чи нагадуванням про старі борги.

Він переглянув написане, стиха озвучуючи:

 — Рудек Шентецький має отримати цей лист якнайшвидше. — проговорив, а потім достав ще один, що вже давно був написаний, — А цей забере Лілі. Вона знає кому передати, і хто допоможе в нашій справі, Мілане…

“Пане Рудек,

Принц, якого ви колись врятували, виріс. І світ, який ви залишили — починає хитатися. І ви знаєте, що це означає.

Маю до вас одне важливе питання… і, можливо, пропозицію.

Світлість, котру ви зберегли, не стала світлішою. І саме тому — я звертаюся до вас. За допомогою. За порадою. І за мудрістю, що ви носите роками.

З повагою,

Безумний."

— Все? — запитав Мілан, не заходячи ближче.

— Все, — підтвердив Веніамін і акуратно склав листа. — Ти знаєш, де його знайти?

— Так. Старий живе на болотах Ділгора. У нього є ворон, що досі літає до людських осель — за медом. І за вістками, — додав з легкою посмішкою.

— Тоді відправ це звідомлення якнайшвидше. Нехай знає: стара гра ще не закінчилась, а лише набирає оберти.

Мілан узяв листа, зникши у коридорі.

А Веніамін знову підійшов до карти, цього разу дивлячись не на володіння Імперії, а на білі плями. Там, де ще жили та, до кого тягнулося серце. І, здавалося, все добре. Вже покладений початок. 

Та в середині щось тремтіло. Якесь переживання. Та страх. 

Ділгор. Хата на болоті. Світанок.

Туман стелився низько, огортаючи землю, немов ковдра зі срібла. Лише стара хата стояла серед трясовини — похила, але вперта. Біля неї — дерев’яний стовп із жердиною, де щось ворушилося. Чорний ворон тріпотів крилами, гордо тримаючи в дзьобі закручений паперовий згорток.

Усередині хати — тиша. Лише потріскування вогню у маленькому каміні, та шелест сухих трав, що висіли на перекладині. Рудек сидів біля столу й різав хліб, коли почув знайомий звук — скребіння кігтів по дереву.

— Нарешті… — пробурмотів він, відчинивши вікно.

Ворон швидко підлетів, сідаючи на підвіконня, і колишній маг обережно забрав листа з дзьоба. Розгорнув. Уважно прочитав рядки. 

І він згадав. 

Його погляд змінився. Став важкий. Сумний.

Були часи, коли його поважали. Коли в жилах текла магія. І не маленька. Чоловік, що зараз виглядав як старий, згорблений дідок, колись був іншим. Могутнім. Він довгий час працював в палаці імператора. Ще з батьком Генріха. І якийсь час з ним самим. 

Допоки не сталася біда.

— Невже… часи боротьби? Чи… надії?

Він провів рукою по обличчю, знаходячи на ньому давно втрачене — щось схоже на посмішку. Рудек встав, видихаючи застарілу втому, що довгі роки копилась в ньому. Підійшов до великої скрині, що стояла під ліжком. Відкрив, оглядаючи своє минуле. Там лежав старий плащ, в котрому він подорожував. Срібне кільце з тріщиною, що в давні роки подарував йому минулий імператор. І зношена дерев’яна тростина з вирізаними рунами, що стала його помічницею після втрати магії.

Минуле. Він весь час тікав від нього. 

Але час повертатися. 

Чоловік дістав тростину, знову сховав скриню, та пішов переодягатися. І кожен його рух — мов прощання з минулим. Або повернення до нього. Наповнене важкістю.

Наостанок маг підійшов до ворона, що все ще продовжував сидіти на підвіконні.

— Віднеси. До Вестерлену. Туди, де пахне відчаєм…

Рудек прив’язав до лапки свого вірного друга коротку відповідь:

"Я зрозумів. І я приймаю."

— Лети, друже. До Безумного.

Ворон знявся у повітря, чорне крило прорізало сірий туман. А Рудек, вийшовши на двір, кинув погляд на дим із комина, що піднімався вгору — і востаннє подивився на свою хату.

— Ну що ж. Пора згадати, хто ми є.

Палац. Кілька днів потому.

У покоях крон-принца було світло. Сонячні промені пробивалися крізь важкі штори, кидаючи теплі плями на килим і меблі. Мартін сидів на підлозі, згорбившись, дозволяючи маленькій донечці прикрашати його волосся стрічками та заколками.

— Татку, тепер ти — принц-метелик! — сміялась дівчинка, плескаючи в долоні і захоплено вдивляючись у свій «витвір мистецтва».

На лобі сяяли кілька блискіток, волосся було трохи сплутане маленькими руками, що створювали дивну зачіску. А на шиї виднілися бусики, що Арія дістала зі свого сундучка.

Мартін усміхнувся. Тепло, по-дитячому. І в цій усмішці було щось справжнє, щось дуже живе, що виривалося з-під звичного тягаря відповідальності. Він простяг руку й легенько торкнувся носика дівчинки.

Але ця ніжна мить скінчилась раптово.

Хоча він дав наказа нікому не заходити і нікого не пускати. 

Це був час його маленької принцеси. 

Та двері раптово відчинилися.

На порозі з'явилась Ізідора — строга, втомлена. Волосся її було зібране в суворий вузол, темні кола під очима різко контрастували з блідим обличчям. Імператриця виглядала так, ніби зранку вже прожила з десяток днів.