Глава 9.1

Вестерлен.

Темрява за вікном була м’якою, майже шовковою. Лише місяць рвав її на клапті, кидаючи срібло на мапу, розгорнуту на столі. Веніамін сидів у кріслі, схилившись над пергаментами. Його пальці ковзали по контурах Імперії — немов торкались не паперу, а плоті країни, яку він хотів змінити. 

«Ніхто не слухає тихих. Але саме вони вивертають світ навиворіт…» — думка з’явилась несподівано, і принц злегка посміхнувся.

І йому доведеться стати тихим. 

Навчитися робити неспішні та виважені рішення. Хоча, іноді це буде занадто важко.

Веніамін піднявся з крісла, та неспішно підійшов до дверей. Можна сказати, геніальний план з′явився в його голові. Легко відчинивши двері, він підізвав до себе стражника, та наказав покликати служницю. Хоча довго чекати і не потрібно було, бо з-за повороту вийшла Мінні, що саме проходила коридором. 

Амін поманив її пальцем.

— Малеча, не в дружбу, а в службу… Скажи гончим, що я запрошую їх на вечерю. Обидвох. І попроси матір приготувати щось святкове. Добре? 

Мінні здивовано кивнула, але не сперечалася. Да і сенс? Вона знала цього чоловіка відтоді, як пам′ятала себе. Будучи ще крихітним дитям, вона приходила до хлопця, і той ніколи не проганяв її. Надоїдливу прилипалу.

А зараз… Вона поспішила виконувати наказ свого принца, бо знала, що все не просто так.

Через годину. 

Вечеря настала якось зовсім швидко. Освітлений каміном стіл у бічній залі цитаделі був наповненим яствами. М′ясо й соління. Каші і свіжі фрукти. Сьогодні, наче було свято в Вестерленському палаці. 

Світло від вогню коливалося на стінах, відкидаючи химерні тіні. Була досить дивна атмосфера навкруги. Запах вина вже розвівався між гостями. 

Гончі сиділи мовчки. Насторожені та якісь смутні. Один — міцний, із різко окресленим підборіддям і темними очима. Чоловік, що був занадто тихим та напруженим. Інший — Мілан — виглядав старшим, із втомленими, але уважними рисами. У ньому була тиша досвіду — і ледь вловимий біль. І саме це давало Аміну надію. Можна поговорити. Можна спробувати знайти в цьому мужчині — підтримку.

— Чому ви обоє стали гончими? — запитав Веніамін спокійно, розливаючи вино.

Перший знизав плечима:

— Вибору не було.

А от Мілан заговорив інакше. Повільно, з вагою кожного слова:

— Колись мав дружину. Сина. Але виявилось — мій магічний дар сильніший, ніж я сам. Нас знайшли. Забрали на службу. Сказали: "Служитимеш Імперії. Або — ніхто з твоєї родини не залишиться". Відтоді — я гончий.

Веніамін кивнув. Він не співчував — він запам’ятовував.

І знав, як то бувало. 

Цей світ колись був повністю насичений магією. В кожному цвіті, в кожному живому була іскра. Від малої до могучої. Та з роками, поговорюють, що після Великої Війни, все змінилося. І нехай в імперії цуралися магічнообдарованих, вони були. Хтось мав мілкий дар вогню — але міг максимум підпалити свічку. Хтось — проклюнути з насінини маленький паросток. І це, в наш час, було максимумом для стихійників. Були такі як Аверія — природні маги. Хоча і вони — одиці. І їхня сила — слабка. А були такі як гончі — що не зовсім були магами. Скоріше — мали нюх. Були, як пси, котрі могли знайти будь-кого, лише за запахом. 

Тільки була проблема. Люди, котрий знаходили і готували до роботи на корону — втрачали все. 

— А якби… імперія впала? Що б ти зробив?

Мілан мовчав довго. А тоді спитав:

— Хто буде на її місці? Ти думав, безумцю? Хто прийде на місце знайомої всім влади? 

— Ті, хто більше не знатимуть слова "рабство". Хто матиме вибір. Хоч раз.

І тоді Веніамін уперше побачив — не лояльність, а щось глибше в очах Мілана. Поштовх. Можливість. Вогонь. Продовжувати таку розмову перед тим другим — не було сенсу. Він не був готовий до слів, що мусили пролитися. 

— Добра вечеря, безумцю, — сказав Мілан після паузи, підіймаючись з місця. — Якщо ще покличеш — прийду.

— Покличу, — відповів Веніамін, і його голос став ледь теплішим. — У нас буде багато про що поговорити.

Глибока ніч. Кілька годин потому.

Свічки майже догоріли. Папери, що вкривали стіл, стали тінями самих себе. Навкруги була тиша. Майже мертва. Лише думки в голові молодого чоловіка звучали дуже голосно. 

Десь вплітались спогади минулого. Чи моменти сьогодення. Деякі роздуми блукали між картинками бажаного майбутнього. І не зовсім очікуваного — наповненого пекельним полум′ям та кривавими ріками.

Веніамін, випивши потрібну для спокою дозу ліків, уже збирався йти до ліжка, коли тихий стук пролунав у двері. Один, другий. Пауза.

— Заходь, — кинув він, не обертаючись.

Неспішно до покоїв увійшов Мілан. Тінь від його постаті впала на підлогу — пряма, як його спина. Чи чекав його принц прямо в цю ніч? Ні. Він розраховував неспішно отримати його довіру. Показати і пояснити, чого саме хоче бачити в майбутньому. 

Але він зараз тут. Чоловік, років сорока п′яти, підійшов ближче.

— Аміне. Є питання.

Веніамін повільно повернувся. Принц, який годину тому був господарем вечері, тепер був лідером. В його очах — уважність хижака.

Чорнявий припідняв руку, запрошуючи присісти коло столу.

— Слухаю, Мілане.

Той закрив за собою двері і підійшов ближче, та не сідав. Залишився стояти поруч зі столом, уважно розглядаючи карту, що лежала на ньому.

— На землях Сореля… — він ковтнув повітря, наче щось у грудях боліло, та обережно провів пальцями по карті, де знаходилося місце, про котре говорив Мілан. — Є двоє. Колишня дружина. Та син. Її забрали, коли мене — завербували. Вона зараз... подає в якійсь пивниці. А він — став вартовим. Простим. На жаль… Мене обоє вважають мертвим.