Глава 8.2

Він зробив кілька кроків, мовчки переводячи погляд та вдивляючись у вогонь у каміні.

— Мій батько був жорстким, але домігся автономії для цієї землі. А я… я лише хочу, щоб мої внуки знову мали змогу дихати вільно. Щоб не підкорялися чужим престолам. Щоб не стали чиєюсь власністю. А твоя дитина, Аверіє, — може стати початком нового світанку.

Дівчина сиділа мовчки, злегка притискаючи долоню до колін. Вона не знала, як реагувати. Відчувала лише важкість, що осідала десь в грудях. Погляд її зупинився на картині. Де в очах намальованих людей була тепер печаль.

— Моя дочка, — Аррес знову заговорив, цього разу більш сухо, — стала іграшкою в руках Ахметана. Він сказав, що кохає її. А потім узяв, що хотів. І кинув. Вона завагітніла. І вмерла. Родивши Ларсена. Лише раз встигла прикласти його до грудей. Один раз. — Його голос зірвався. — І я поховав її, ще коли вона була майже дівчинкою.

Аверія здригнулася. Уперше за довгий час вона побачила Ярла не кам’яним, не владним, не безжальним — а зламаним. Старим. Людським. 

І… як би реагувала вона сама, якщо б з її дитиною сталося щось схоже? Навіть думати складно та боляче.

— Я не дозволю, щоб син того чоловіка знову нищив мою родину та землю. — Він повернувся до Аверії і вже майже благав. — Не дозволь і ти. Збережи Ларсена. Збережи себе. Подаруй життя. Бо якщо не ти — то вона. Та інша, з роду Ферехітів. І тоді...

Він не договорив. Лише дивився на неї досиль говірким поглядом. І в тиші між словами народжувалося питання: чи можеш ти нести це на собі?

— Але, Ярл… — голос Аверії затремтів, і хоч вона намагалася говорити твердо, щось у грудях стискалося болем, — Ви знали, на що йдете. І Ларс теж. Я не хотіла бути справжньою. Лише тимчасовою нареченою. Бо... бо я все ще вірю. Вірю в іншу долю. В іншого…

Вона не договорила. Поглянула вбік, мов боялася назвати ім’я. Але Аррес не чекав.

— В безумного принца? — його голос стинав повітря, як крижаний ніж. — Може й так. Може він колись і стане владарювати. І, може, забере тебе собі — якщо доживе. Якщо не помре в тій проклятій цитаделі, як пес на ланцюгу. Якщо не зробить хибний крок. А він… О, повір, я добре знаю названого брата свого онука. Амін занадто імпульсивний.

Він підійшов ближче, спершись руками об стіл. Його погляд був різкий, владний, у ньому горів вогонь старого вовка, що ніколи не пробачає слабкості.

— Але до того часу, поки твій безумець не знайде сили, щоб отримати бажану жінку — прогарчав він, — ти станеш дружиною мого внука. Станеш матір’ю мого правнука. І тоді — роби що хочеш. Йди до свого принца. До свого божевілля. До іншого життя. Але перш ніж втекти — дай мені силу. Кров, що буде здатна продовжити цей рід.

Аверія підвела голову. Очі — темні, наповнені образою й гнівом.

— Але я ніколи не кину свою дитину… — прошепотіла вона.

— І не треба, — відповів Аррес. Тихо. Рівно. — Тоді залишишся тут. З ним. І станеш правителькою Загірр’я. Разом із Ларсеном. Такою, як була перша королева. Якою була моя дружина.

Пауза. Важка. Здавалось, навіть повітря у кімнаті стало густішим.

— І однією з жінок? — спитала Аверія, стискаючи кулаки. — Ні. Ніколи.

— Тоді… — ярл знову підняв голову. — Знищ її. Ту, кого він, Ахметан, вирішив тобі протиставити. Ту, що приїде. Бо вона знищить тебе — якщо не ти її.

Його очі були крижаними. Ні гніву. Ні жалю. Тільки вибір.

— У цьому домі, дівчинко, виживає не та, хто ніжна. А та, хто — перша вкусить.

Аверія прикрила очі. Вперше за весь цей діалог її голос прозвучав рівно. Без тріщини, без страху — з тією тишею, яка буває в душі перед великою бурею.

— Добре, Арресе. Весілля за місяць… — її голос здавався майже відстороненим. Дівчині зараз було все одно на статуси, на його титул. Перед нею був ще один кат. Та не було болю тілесного. Ніхто не шмагав. Але те, що робилося в її душі, було важче та болючіше: — Але до цього... я хочу побачити ці землі. Пройтись місцями, де живуть ті, хто вижив. Ті, хто врятувався від минулого. Від рабства. Від болю. Хочу знати, заради кого йду на це. І чи варте воно жертви. 

Аррес подивився на неї з інтересом. У його очах з’явилася тінь поваги — до сили, якої і чекав, і боявся, що її не буде. Тепер він був впевненим, що вона зможе щось. 

Але що? 

Створить нову державу, сильну та незалежну? Чи може зруйнує її… 

— Добре, дитя, — кивнув він. — За два дні вирушиш. З Ларсеном, кількома придворними й охороною. Але не пізніше ніж за три дні до весілля — ви маєте бути тут. Зрозуміло?

— Так, ярле, — відповіла дівчина, підводячись.

Вона зробила легкий поклон, і, не чекаючи на дозвіл, обернулася та пішла до дверей. Її хода була повільна, але пряма — ніби кожен крок бив у підлогу впевненістю.

— Йди, — кинув Аррес їй услід. — Відпочивай. І чекай на подорож.

Коли двері зачинилися, ярл знову наповнив келих вином і підвів погляд до портрету доньки й дружини. Хотілось одного, нарешті відпочити. Передати важку ношу правління достойному. Зробити так, щоб останні роки перед смертю були тихими. 

Він нарешті хотів просто спокою.

Без інтриг, наказів чи важко прийнятих рішень.

— Ну що, Віталіно… Твоя спадкоємиця, дівчина з такою ж гарячою кров′ю — не така вже й тиха…

В той же час

Аверія йшла коридором із важкістю в грудях. Довгі тіні від факелів простягались попід ногами, наче тягнули її назад, до кімнати, до наказів, до ярла, до майбутнього, яке вона не вибрала.

І це тяготило.

Увійшовши до своїх покоїв, айварійка зачинила двері й оперлась спиною об них. Лише тоді дозволила собі видихнути — повільно, тремко. Прикриваючи очі від втоми.

Неспішно вона зробила крок. Пройшла до столу, та розгорнула чорнильницю, взявши перо. Погляд її був твердий, хоча рука трохи тремтіла. Їй треба було виплеснути свої емоції та думки.