Глава 8.1

Цитадель Вестерлену зустріла принца тишею, наче забутий храм. Ні гучних слів, ні привітань. Лише тупіт ніг гончих, що супроводжували Веніаміна, і далекі звуки вітру, що грав на балконах кам’яного палацу.

Навіть народ в місті мовчав. Вони не зовсім розуміли, що коється. Але знали, що цей чоловік не той, хто здається.

Біля сходів до палацу стояла Лілі — жінка з прямою спиною, сивим волоссям та поглядом, сповненим болю й тепла. Колись вона замінила Веніаміну матір, коли той потрапив до найвіддаленішої місцевості в імперії — емоційно та фізично. Вона була поруч більше десяти років. І ця відданість була наче благословенням з небес.

Вона не обійняла. Лише подивилася прямо в очі й мовчки повела коридорами, що вели до його нової «свободи». До його покоїв.

Точніше… Не до них. До… Гостьових? 

— Це тепер твоя кімната, — сказала вона, врешті, зупинившись біля дверей із простим дерев’яним різьбленням. — Наказ імператора: кухарка Неллі та служниця Мінні приходитимуть раз на день, лише на кілька годин. Тебе охоронятимуть гончі. Кемалеві… заборонено входити до цитаделі.

Веніамін не моргнув.

— Добре. — Його голос був тихим, рівним. — Але я маю відправити лист. До Аверії.

Лілі мовчки кивнула.

— Я подбаю про це.

Її слова несли стільки ж тепла, скільки й тривоги. Вона ще пам’ятала того малого хлопчика, який боявся темряви. Що прибігав до неї пити чай та під′їдати печиво. Що вчився у її чоловіка різним ремеслам. А тепер стояв перед нею чоловік — змучений, зухвалий, але живий. І той, хто досі вірив у можливість іншого світу.

Та, чи зможе він колись побудувати таке місце?

Загірр’я. Будинок Ярла.

Літо в цих землях було запашним. Трави та квіти. Ягоди та фрукти. Все було дуже схожим до рідних земель.

Після кількох днів тиші, поки Аверія мала час сама на себе, її покликали до покоїв ярла Арреса. Дівчина йшла коридором з піднятою головою, але серце її билося швидко. В деякому переживанні. Чи навіть страху.

Коли вона постукала, голос старого пролунав коротко:

— Заходь.

Кімната вразила своєю стриманою похмурістю. Це була спальня, з товстими темними шторами, різьбленим деревом і портретом на стіні. Жінка і дівчина на ньому здавалися привидами минулого, що спостерігали за всім, що коїлося в домі. В їх намальованих очах наче плескалась цікавість.

Аверія не могла не зупинитись поглядом на обличчі дівчини — там було щось знайоме. Може, через смуток в очах. Може, через тінь долі. А може… Розуміння, що ця намальована персона дуже схожа на Ларсена.

 Погляд Ави неспішно перейшов і до чоловіка. 

 Він спокійно чекав, коли юна айварійка нарешті вгамує свою цікавість.

— Сідай, ней-яро, — сказав Аррес, сидячи у великому шкіряному кріслі. — Ми маємо поговорити.

Аверія видихнула. Дівчина неспішно підійшла до запропоноваго кріселка, та обережно сіла навпроти, притискаючи долоні до колін. Погляд її злегка блиснув золотом. А в ньому — переживання. 

— Про весілля? — тихо запитала вона, не приховуючи тривоги в голосі.

— І про весілля теж. Але не лише. — Аррес нахилився вперед, погляд його зробився різким. — Не злись на Ларсена. Це моє рішення. Ти станеш дружиною мого онука — офіційно. І маєш якнайшвидше завагітніти. Це не прохання. Це прямий наказ.

Аверія стисла пальці. Її тіло залишалося непорушним, але всередині здіймався шторм.

О-о-о. Тепер це був не лише страх невідомого. Це була лють. Невже так складно зрозуміти, що “накази” — принижують людську гідність. І не важливо, що це за цюдина. Навіть якщо перед тобою стоїть служниця — вона теж має достоїнство. Навіщо ж так…

Хоча… Напевно в цьому і суть влади, як такової. Як наказовий орган. Та… Чи завжди ці прикази доцільні? І чи не має влада робити все во благо людей…

— Чому такий поспіх? — прошепотіла вона.

— Бо батько Ларса — наш доблесний князь Сходу — вирішив зробити "дарунок" синові. Ще одну жінку. І Ларс не зміг відмовити. Не навчили ви його опиратись, княжичко. — з легкою іронією промовив чоловік, спираючись на спинку крісла: — А тепер слухай уважно.

Ярл за мить підвівся і підійшов до вікна, за яким коливалося важке небо Загірр’я. Місця, в котрому шукали пристанище знедолені. Але тут не були райські землі. Тут були пекельні місця, де потрібно було вчитися виживати. Набиратися сил, котрі, здавалось, залишились за золотими гратами.

— І моєму краю є заборона на багатоженство. Та є проблема. Кров Ларса, його батько та закони, яким також має слідувати і він. Та є й те, чому віднині мусиш коритися й ти. Адже, подумай, чи хочеш жити далі, чи вже готова покінчити з всим. Якщо ти не будеш йому за дружину, не подаруєш Ларсену сина — або хоча б надію на нього — ця інша дружина знищить тебе. — на мить він замовчав, наче набираючись сил: — Вона з роду Ферехітів. А вони ніколи не йдуть тихо. Вони витравлюють суперниць повільно, але влучно — отрутою, вигнанням, інтригами.

— Я… — Аверія втупилась у підлогу. — Я не хочу.

Аррес обернувся, у його погляді не було жалю. Лише твердість та холодний розсуд. 

Хотів він бачити айварійку невісткою? Звичайно ні. В нього довгі роки були інші плани на онука. Він розумів, що саме в цієї жінки є підтимка. І… Якщо боги змилуються, подарувавши їй дитя — вона може забрати малечу та ніколи в житті не дати змоги йому навчати та розвивати їх дар. Важливу суть його роду. 

— Мусиш. Бо тут не про тебе, дитино. А про Загірр’я. Про силу, вплив, і майбутнє. І або ти станеш його дружиною, матір’ю спадкоємця, і першою жінкою дому — або тобі знайдуть заміну. А тебе пригадають лише в балачках на кухні. Як рабиню, що не змогла втримати бастарда.

Аррес уважно дивився на дівчину, наче намагався побачити в ній не просто юну жінку, а щось більше — нову сторінку історії.