Глава 7.2

Тиша між ними стала мов тягар, що навис над усім палацом. Лише свічки продовжували тріпотіти, мов душі тих, кого вже втрачено.

Що ж далі? Яке прийняти рішення, щоб нарешті почати таки потрібні зміни. Як достукатися до сотен тисяч людей. Як навчити їх жити по новому. 

— Я не хочу зрадити тебе, мамо. Не хочу зрадити імперію.

— Але вже зраджуєш себе, — тихо сказала вона. — І це страшніше.

Вона встала. Її руки мимоволі ковзнули по плечах сина, легкий дотик — остання підтримка. Вона зупинилася біля дверей. 

Розуміння, що зараз син стоїть наче на перехресті доріг, змушувало діяти жорстко. Адже… І сама імператриця бага чого розуміла. І знала, що час скінчився. Треба зробити крок, наче по шаховому полю. І чи стане він “шахом” чи “матом” — вирішувати уже не їй. 

— Подумай добре, Мартіне. І вирішуй сам. Бо твоя доля вже не в моїх руках.

Вона пішла, а чоловік залишився сидіти в мороці кімнати, де мерехтіння свічок стало тепер майже нестерпним.

Наступного ранку темниця знову зустріла Веніаміна скрипом заіржавілих дверей. Двоє гончих без слів увійшли до камери. Один показав жестом, інший просто кивнув. Принц підвівся мовчки. Його постава була пряма, хоч погляд — затьмарений ночами без сну. Він продовжував триматися як король цього світу, не дивлячись на те — що він не такий, і що просидів в цьому місці занадто довго.

Коридори палацу зустріли його тишею. Але ті, біля котрих він проходив повз — слуги, вартові, радники — не приховували презирства. В їхніх поглядах була змішана погорда й страх. Більшість з них не так давно кланялись йому. Тепер — відверталися або шепотіли щось услід. Як в дитинстві. До Вестрелену.

Двері до кабінету імператора розчинилися перед ним якось надто швидко. Амін надіявся, що шлях буде довгим. Та він його зовсім не помітив. У розкішному, але вже трохи затемненому старістю кабінеті сидів батько. Генріх І, правитель Південної Імперії. Та зараз владний чоловік виглядав втомленим. Його плечі — ще прямі — несли тягар держави, рішень, зради й старості. Ні. Він не був старим тілом, але в очах уже жила осінь. Та сірість, що готує життя до довгого зимового сну.

— Вийдіть, — промовив Генріх до вартових. Голос його був глухий, але владний.

Гончі вклонилися й зачинили за собою двері, залишивши батька і сина один на один.

— Сідай навпроти, сину, — мовив імператор, не зводячи очей із Веніаміна.

Чорнявий обережно присів на стілець, що стояв навпроти важкого дубового столу. Його руки лежали на колінах, очі дивилися прямо в очі батькові. Без виклику, але й без покори.

Є така річ, як повага. 

До старших незнайомців, наприклад. Чи до рідні. Тільки річ в тому, що повага — має заслуговуватися. Вчинками, діями. Вік — лише мала частина, котра змушує робити елементарні речі з поваги — поступитися місцем, притримати двері чи вклонитися. Але основа — вчинки та слова. І, на жаль, саме через них Генріх і втратив повагу сина.

— Ти виглядаєш гірше, ніж пам’ятаю, — сказав Генріх після кількох секунд тиші. — Але, можливо, так і має бути. Безумство — не прикраса для принца.

— А рабство — прикраса для імперії? — тихо відповів Веніамін. — Бо саме це ви охороняєте. Старі вірування в те, що весь світ належить вам, татку.

Імператор зітхнув. Він не був здивований словам. Зухвалості та цій жалючій іронії в голосі сина.

— Ти вчинив зраду. 

— Я вчинив милість.

— Ти відпустив рабиню, що мала магічну іскру. Жінку, яка належала короні, та носила клеймо імперії. І дозволив їй втекти до тих, кого ми завжди вважали ворогами…

— Я дозволив їй жити. А це більше, ніж зробила б твоя корона.

Батько стиснув пальці в кулак. А сам Амін лише хижо посміхнувся. Він не збирався програвати в їх словесній перепалці. Він знав, що правда за тим, хто проронить останнє слово. І бастард був готовий тримати оборону, щоб залишити його за собою.

— Вона захопила твоє серце, отруїла тобі розум. А ти й радий був упасти. — хмигнув сивоволосий.

— Можливо. Але в тій отруті більше життя, ніж у твоїй правді.

— Не грайся зі мною, Веніаміне. Я — твій батько.

— А я — твій син. Чи ні? Бо іноді здається, що ти сам забув, що я з твоєї крові.

У повітрі зависла тиша. Стільки емоцій, скільки було між ними, не поміщалося в одну кімнату. Вони іскрили, з′явився запах озону, наче ось-ось почнеться гроза.

Нарешті імператор відкинувся на спинку крісла.

— Що ти хочеш?— голос Генріха був сухий, як старе дерево, що втомилось стояти. Він потер скроні, намагаючись заглушити пульсуючий біль, що накотив від слів сина.

Веніамін зітхнув. Його очі більше не горіли вогнем, як раніше, але в них лишилась тінь рішучості. І це ще більше лякало імператора. Саме таким і він колись був. Запальним. Гордим. Готовим битися саме за свою правду. Хоча, з роками, забув як то — робити саме те, що вважаєш за потрібне.

— Спокою, ваша Величність. Я хочу, щоб цією імперією правили нові закони. Не твої — старі, гнилі, пропахлі кров’ю й страхом. А ті, що зроблять це місце безпечнішим. Для моїх дітей. — прошепотів Амін, і додав, вдаряючи словами по батькові — Для Шарлотти. Котрій потрібен ідеальний світ.

Імператор коротко хмикнув. Його пальці вп’ялися в підлокітники трону, а брови склалися у важкий, непорушний вираз.

— Імперію не змінюють мрійники, Амін. Її тримають силою. І я — та сила.

— Силою тримають клітки. Людей тримають ідеї.

— Ідеї нічого не варті без меча, що їх захищає.

Повисла тиша. Імператор відкинувся назад, глянув на сина довгим, важким поглядом, а потім промовив, наче виносячи вирок:

— Відтепер ти маєш перебувати лише у Вестерлені. В самій цитаделі. Без права покидати її, поки не скінчиться твоє покарання.