Глава 7.1

Південна Імперія. Столиця

Темниця була сирою і глухою, мов сама безнадія. Кам’яні стіни сочилися вологою, час від часу чути було крапання води, яке зливалося в повільну, монотонну мелодію покути. Веніамін сидів на холодній підлозі, обхопивши руками коліна, мов сам себе тримав, щоб не розпастися.

Він не знав, який сьогодні день. Скільки минуло часу з моменту, коли його привезли, кинули до цієї клітки, закрили грати — і просто забули. Напевно, це й було покаранням. Не тортури. Не допити. Просто тиша. І тінь самоти, що душила.

Тримання в місці, де немає нічого і нікого окрім важких думок та голосів в голові.

Та він витримував. Бо витримував і гірше. Колись — як дитина, котру вислали з рідного дому до невідомої місцини. Колись — у себе в голові, коли прокручував безліч моментів з минулого. Єдине, що тримало його при тямі на сьогодні, — сни. І всі вони були про неї. Про дівчину з полум’ям у погляді. Про ту, хто колись простягнув йому руку, коли він потопав у темряві.

Хоча навіть не так. Про ту, що обпалила його своїм вогнем та словами.

Аверія…

Він дрімав, коли почув скрегіт дверей, що відкриваються. Спершу подумав, що то знову уява. Але звук повторився — скрип петель, важкі кроки. На цей раз точно не жіночі. Веніамін розплющив очі.

У дверях стояв чоловік. Високий, у темному мундирі, з холодним поглядом і чіткою поставою. Веніамін на мить не впізнав гостя, та щось в обличчі здалося знайомим. Ледь помітна родинна схожість, жорстка лінія щелепи, очі — майже дзеркало.

— Мартін... — тихо видихнув чорнявий, нарешті сфокусувавши погляд на.

— Брате, — відгукнувся той так само рівно. — Я прийшов поговорити.

Веніамін повільно випростався, сперся на стіну, щоб не дати ватяним ногам прогнутися перед блондином. Він зробив декілька кроків, легко торкаючись грат.

— Чому зараз? — голос був хрипкий від мовчання. — Чому не одразу?

Мартін пройшов ближче, не торкаючись ґрат, але й не остерігаючись. Він знав цього юнака. І знав, що зараз він занадто виснажений. Що він не несе небезпеки. Тим більше зараз. Коли його слабкість знаходиться далеко та в можливій безпекі.

— Бо я хотів, щоб ти зрозумів, як це — залишитись на самоті. Ти завжди тікав. Завжди думав, що особливий. А зараз... ти просто ще один брат серед безлічі. І я хочу знати: чому ти вирішив підти проти? 

— Чому що? — Веніамін звів брови.

— Чому ти зрадив батька. Чому втік. Чому став на бік рабині. Чому ризикував Імперією заради якоїсь дівчини з островів.

Веніамін довго мовчав. А тоді підвів погляд і прошепотів:

— Бо вона була першою, хто побачив у мені людину… а не лише батькове насіння. І я маю змінити цей світ для неї. 

Мартін насупився.

Його кулаки стиснулись — непомітно, але напружено. Він дивився на Веніаміна, ніби побачив когось нового. Не того роздратованого, нестабільного брата, якого завжди ігнорував. А чоловіка. Людину з ідеєю. З думками. З чимось справжнім.

Чому він раніше не бачив в ньому цього?

Принц пам′ятав минуле. Як йому хотілось гуляти з молодшим братом. Як сам Вінні тягнувся до нього. Та Мартін відчував біль мами. А також якусь ненависть та неприйняття батька і всіх в палаці. Він і сам з часом почав відсторонюватися. Ховався. Замикався в собі. Відштовхухав Аміна від себе. 

Більше не було між ними “батського”.

Він бачив — лише безумного. 

До сьогодні.

— Ти говориш про зміни, — тихо мовив Мартін. — Але не всі зміни ведуть до кращого. Ти не вмієш грати в ці прокляті політичні ігри. Ти... ти просто мрієш. Про те, що занадто важко отримати.

Веніамін знизав плечима.

— Можливо. Але хіба не з мрії починається кожна велика справа?

— Ти кажеш, що хочеш щастя для людей. Але для цього ти готовий знищити державу, занурити її в хаос? Імперія — це не твоя іграшка, Амін. Це не сцена для твоїх емоцій. Це світ, де живуть люди, котрі залежать від таких як ти. Невже — смерть їм. Бо ти хочеш. 

— А ти думаєш, ця імперія не в хаосі зараз? — в голосі Веніаміна з’явилась ледь стримана лють. — Раби. Корупція. Приховані війни. Я не хочу, щоб дитина, яку колись матиму, народилась у такій реальності. І я боюсь за твоїх. Бо вони вже бачать це. 

Мартін мовчав. Кілька секунд, що розтягнулися в цілу прірву.

І думав. Саме про те, що в голосі безумного брата нарешті почулись слова, котрі довгі роки жевріли в ньому самому. 

— Ти нічого не зробиш звідси, — сказав він нарешті. — Ти — в’язень.

— А ти — мій брат, — відказав Веніамін. — І якщо в тобі ще є хоч крапля серця, ти не залишиш мене тут. Чи повернемося до дитячих літ? 

— Я не можу допомогти тобі відкрито. Зараз. Але, можливо… я знайду спосіб.

Веніамін уважно подивився йому в очі.

— Просто не спізнись, Мартіне. Я більше не буду мовчати. Навіть з цієї ями.

Престолонаслідник кивнув. І вийшов, не обертаючись.

У темниці знову запанувала тиша. Та тепер у ній жевріла іскра — надії.

Мартін ішов коридорами палацу неквапливо, важко, мов кожен його крок тягнув за собою невидимий тягар. Позолочені стіни, розкішні килими, вартові біля кожних дверей — усе це, що раніше здавалося йому символом стабільності, тепер було порожнім фасадом. Він відчував втому, глибшу за фізичну — втому від вибору, що назрівав, і від правди, яку вже не міг ігнорувати.

Амін порушив щось крихке в середині старшого брата.

Зупинившись перед дверима до власних покоїв, Мартін не наважився увійти. За ними чекали дружина і двоє дітей — голосисті, живі, теплі. Ті, хто і насправді бачить світ брудним. Але зараз він не хотів бути з ними. Не хотів бути батьком. Не хотів бути чоловіком. Не хотів, щоб у його очі дивилися з довірою — бо він і сам не знав, чи заслужив на неї.

Він розвернувся і пішов далі, до кінця коридору, де розташовувались гостьові кімнати. Одна з них була завжди порожньою — не розкішна, але затишна. В ній не було нічого зайвого: лише диван, низький столик, кілька крісел і підсвічники на стінах.