Глава 6.1

Покої Ярла Арреса.

Темрява, що повільно огортала кімнату, просочувалась у шви між портьєрами та ковзала уздовж різьблених меблів. Камін потріскував, кидаючи тепле світло на обличчя старого воїна. 

Аррес сидів у глибокому кріслі, з бокалом вина у зморщеній руці. Перед ним — полум’я, над ним — портрет.

На полотні — дві жінки: одна з м’якою посмішкою, темноволоса, з величчю і спокоєм у погляді. Старша. Мудра. Та, що в свій час зробила цей світ кольоровішим для Арреса. Інша — білявка, молода, яскрава, зі щасливими очима. Та, що стала подарунком долі. Віталіна. Лізабет. Його жінка. Його донька. Його світ, який давно зник під товщею землі.

— Віталіна… Душа моя... Лізабет... Щастя моє... — голос Арреса був хрипким, надламаним. Він відпив ковток майже чорної рідини, та прикрив очі рукою. — Ви бачите, як все змінилося? Як він виріс... Ларсен. Ваш онук. Ваш хлопчик. І він почав робити необмислені дії. 

Він нахилився ближче до вогню, зігріваючи пальці. Обережно поставив бокал на столик. Знову перевів погляд на картину.

— Я не знаю, чи справиться він. Сильний, так. Порода твоя, доню. Впертий — як я колись. Але... він вибрав дівчину. Ту, що прийшла з клеймом, з прокляттям. Магічку. Сильну. А можливо... занадто сильну для нього. А він гарячий. В ньому твоя кров, Віто. І я впевнений, що він зіпсує своє майбутнє. Наламає дров з цією відьмою… 

Вогонь спалахнув, наче у відповідь, кидаючи танцюючі тіні на портрет. 

Бачать боги, як він хотів повернутися в ті щасливі дні, коли дві кохані жінки були поруч. Віталіна б готувала серед міста вечерю для всіх нужденних, а Бет бігала поруч та гралася з дітворою. Ті дні були найкращим… 

Та вищі сили вирішили за щось покарати Арреса. Спочатку злягла дружина, і дуже швидко згоріла. А коли, здавалося, серцю стало трохи легше — нова біда. Насилля над його єдиною донечкою. Вагітність. І все б добре. Бет ніколи не сумувала, а навпаки — наче розцвіла. Вона чекала малюка, і змусила Арреса полюбити онука. Та… Пологи стали ще одним ударом. Смерть дочки вибила землю з-під ніг могутнього чоловіка. І… так. Він робив помилки. Він іноді зривався на малюкові, звинувачуючи його. 

І свої помилки ярл розуміє лише тепер. 

— Вона могла б зламати його. Відразу. Ця дівчина вміє боротися. Та, зробила дещо неможливе. Врятувала дитину. Цінується таке, чи ні? Ким вона стане для Ларса — спасінням чи загибеллю?

Стук у двері змусив Арреса випростатись. Голос Джанаре розітнув тишу:

— Мій ярле. Вибач. Прийшла пошта. Листи з Айварану... і з Півдня.

Аррес важко зітхнув. 

Тільки не робота. Тільки не це. 

На його сиву голову і так багато проблем впало. Коли це все скінчиться? 

— Від Іларіона... і Генріха? Добре, поклади. — Він помахом руки показав на стіл.

— І ще, — додала вона обережно. — Відьма прокинулась і вже нормально себе почуває. Що мені наказати?

Аррес мовчав кілька секунд. Його очі були прикуті до полум’я, поки думки вертілись. Так, він дав Джанаре наказ — навчати. Якомога суворіше. Щоб дівчина, котра так гордовито говорила з ним в перший день — зрозуміла, що вона тут не владуватиме. Що вона — одна з багатьох. 

Та зараз приходить розуміння — ще одна помилка. Ось чим стало його рішення. 

— Та відьма, як ти кажеш... врятувала життя дитині твого князя. І моєму онуку щось у ній потрібно. Не смій більше її чіпати. Не зараз, і ніколи далі. Досить тобі бути стервом.

— Так і буде, мій ярле. — трохи з сумом посміхнулась жінка. — Але не пийте так багато...

— Залиш мене, Джан. І так уже пізно для порад.

Жінка мовчки пішла, лишивши Арреса наодинці з вином, портретом і вогнем.

Він довго дивився на жіночі обличчя зі стіни. Художник дуже реалістично передав очі жінок. І іноді могло здатися, що вони дивляться на ярла, щоразу по різному. І сьогодні відчувалося, що вони споглядають на нього з деякою печаллю.

— Ви б знали... Вона не така, як інші. В її очах — буря. Але, можливо, саме буря і здатна зруйнувати старе, щоб дати шанс новому… Або… Зруйнувати все, що тільки ми будували роками.

Аррес вирішив нарешті приступити до роботи. Взяв зі столу два листи. Один був на товстому пергаменті, з витонченим знаком Айварану — квіткою Айї. Інший — на світлій, гладкій імперській бумазі, з тисненням герба Півдня.

Два листа, від котрих всередині все хололо.

Він відкрив перший.

Рука трохи тремтіла, але очі ковтали рядки спокійно.

«Вітаю тебе, Великий Ярле загірського краю.

Я, Іларіон Айваран, цар Західних островів, пишу не як правитель. А як чоловік, що пережив нещастя. Втратив рідну душу, та довго шукав її.

Якщо вірити листам і чуткам, моя племінниця, дочка мого брата Закарі, Аверія — нині перебуває у тебе, як наречена Ларсена.

Це дивна новина, але я не маю наміру виносити осуд. Проте, якщо на то буде твоя воля, і воля богів — я планую відправити свого посла, аби переконатися, що дівчина жива, здорова і що над нею не чинять насилля. А також подарунки майбутньому зятеві.

Сподіваюся на твою мудрість, Арресе. Айварія пам’ятає борги, але й цінує честь.

З повагою, 

Іларіон»

Ярл трохи підняв брову.

Він знав, хто такий Іларіон. І добре знав, хто насправді мав би посісти трон. Та старший з синів Заходу вирішив віддати всі права та бути… щасливим? Напевно так. Але, згадуючи минуле, правителю Загірр′я було спокійніше та легше спілкуватися саме з Закарі.

— Отже, дядько вирішив проявити турботу, — буркнув. — І добре. Хай шлють. Нехай бачать, що я не кат… Що минуле не править мною… Хоча, впевнений, це лише пусті обітниці.

Він відклав пергамент і взяв другий лист.

Уже з першого рядка на чолі чоловіка з’явилися зморшки — короткі, жорсткі слова Генріха були написані холодною імперською мовою, без жодного натяку на ввічливість: