Глава 5.2

За вікном шумів сад. Стара служниця мовчки змінювала пов’язки. У кімнаті стояло напівтемрява. А в ній — народжувалось щось більше за кохання. Навіть не воно, ні.

Надія.

Віра.

І бажання отримати те, що вже було намальоване в уяві.

Ранок настав раптово.

Ларсен не відчув, як зморений нічними переживаннями, задрімав, поклавши голову на край ложа. Його розбудив стук у двері.

Різкий, нетерплячий.

Чоловік підвівся, поправив сорочку і відчинив. Він був дуже здивований, побачивши гостя. На порозі стояв Єрган. Серйозний, з тінню тривоги в очах.

— Брате… Мені треба поговорити, — мовив княжий син, погляд котрого ковзнув повз Ларсена на ліжко, де ще спала Аверія.

— Навіщо? — голос Ларсена був втомлений і насторожений.

— Сказати. І попередити. Твоя жінка — врятувала моє єдине дитя від коханої. Я маю відплатити.

— Кажи, — коротко відповів Ларсен, стискаючи щелепу. 

Йому не подобалось ні тон, ані наголос на слові «твоя жінка». Єр сховав долоні в карманах вільних брюк. Чоловік зробив кілька кроків вперед.

— Батько хоче змін у Загірр’ї. І… він готує ще одну дівчину. Має прибути найближчим часом. Щоб стати тобі другою дружиною. По нашим законам. Так званим — подарунком для подорослівшого сина.

— Знаю ці «закони», і я проти них. — просичав Ларсен. — І що ще?

Єрган опустив голос:

— Вона з Ферехітів. — почав чоловік, — Їхній рід старий, багатий, але... підлий. І ця жінка — вона не просто претендентка на серце чи титул. Вона знає, як зіпсувати жіноче здоров’я. Вміє давати трави, що зупиняють серце. Трави, що крадуть здатність народжувати. І вона з легкістю зіпсує тобі життя.

Ларсен вражено підняв голову.

Єрган глянув на нього важко, по-братньому, хоча і братами вони один одного не вважали ніколи.

— Дивись за нею, Ларсе. Твоя жінка — сильна, та не безсмертна. І не всі битви б’ються мечем.

Ларсен мовчав. Його рука злегка тремтіла. Він подивився на Аверію, яка тихо дихала уві сні.

«Не дам... Не дозволю...»

 Перед очима з′явилась незнайома до цього пелена. Гнів. Страх. Бажання нищити.

«Хай навіть мій рід стане проти мене — я не дам її скривдити...»

Єрган уже повертався до дверей, коли додав:

— Вважай це моїм боргом. За життя мого сина.

І пішов, залишивши Ларсена на межі між гнівом, страхом — і рішучістю.

Під вечір до кімнати увійшла Шайті, обережно постукавши.

Русява східчанка виглядала по-домашньому просто: без прикрас, у легкій сукні, з втомою на обличчі — та з щирим теплом в очах. Зараз навіть і не скажеш, що вона дружина княжича. Що колись була дочкою одного з великих домів. Просто жінка.

Мати, що майже не втратила дитя.

Вона підійшла до Ларсена, що сидів, притулившись до ліжка коханої, і обережно поклала руку на його плече.

— Тебе чекають внизу, ней-ярле… — прошепотіла вона.

— Не хочу, — тихо відповів Ларсен, не відводячи погляду від Аверії.

— Треба, брате. Вони вже починають говорити. І... — вона на мить замовчала, та все таки продовжила: — Я зобов’язана їй всім, що маю. Вона врятувала моє дитя. Я хочу побути поруч. Віддячити. Трохи допомогти й тобі, знявши на якусь мить твої переживання. Піди. Поговори, та потім відпочинь…

Після хвилини вагань, Ларсен все ж підвівся.

— Якщо щось...

— Покличу, — Шайті кивнула.

Коли він вийшов, жінка неспішно підійшла до ліжка. Обережно сіла на масивне крісло, де ще мить тому сидів майбутній правитель Загірр′я. 

Погляд її відразу прикувався до лиця Аверії, на її постать — крихку, знесилену, з блідим обличчям і тремтячими пальцями.

Шайті тихо зітхнула й почала співати. Колискову. Стару східну пісню, яку співала її мати, а тепер вона співала синові. І в цій мелодії крилося минуле самої айварійки. Слова, які і їй в давні роки співала найрідніша жінка.

Мелодія заповнила кімнату. Легка, тужлива, мов шепіт вітру.

І раптом — Аверія заворушилася.

Тонке зітхання, рух вій, ледь помітне сіпання губ.

І слова — напівшепотом, напівстогоном:

— Амін... Де ти, мій безумний принце?.. Ти забув про мене? А я... я тепер його... Повністю…

Шайті затихла. Її погляд став уважнішим, настороженим. Вона все ще продовжувала тихо співати, та обережно доторкнулася прохолодного від вологи чола дівчини. 

Те, що вона почула — було важким до сприйняття. 

Що за Амін? Чия ця дівчина? Не було зрозуміло нічого. Але і виносить почуте кудись за межі цієї кімнати, Шайті не вважала за потрібним. Марення. Ось що це було.

Та раптом — інше слово, інший звук:

— Мама... — прошепотіла Аверія. Голос дівчини був м’який, дитячий. Лише згадка. Туга за минулим. 

Очі відьмачки затріпотіли, як крила метелика. Повіки розплющились повільно, мов після довгого сну, хоча воно так і було. Погляд ще був туманним, але свідомим. Вона дивилась уважно на стелю, обережно перевела погляд на жінку, що сиділа поруч. І лише за мить, коли сцени минулого з′явились перед очима — вона зрозуміла хто перед нею. 

— Ні, княжно, — ніжно озвалась Шайті. — Лише я. Жінка, що вдячна тобі за порятунок найдорожчого. Я тут. З тобою.

Аверія кліпнула, і сльоза повільно покотилася щокою.

Повернення до свідомості було тихим, майже священним. Наповненим світлом від спогадів про матір, та колискової. Але і пітьмой — від подій минулого, що траплялися на шляху Аверії. 

Але вона повернулася. Перечекала. Перетерпіла.

І тепер, їй залишається лише мовчки чекати, що ж буде далі. Та, чи сила все ще продовже жервіти в її жилах.

Тим часом

У кабінеті Ярла було тихо. Стіни з темного дерева глушили будь-який звук. Вогонь у каміні потріскував майже урочисто, але все одно тихо. Аррес сидів за широким столом з чорного дубу, закинувши одну руку на підлокотник крісла, а інша тримала келих із темним вином. Його погляд — холодний, важкий, пронизував співрозмовників наскрізь.