Глава 5.1

Столиця Південної Імперії. Темниця палацу.

Темрява мала свій запах. Сирий, гнилуватий, із металевим присмаком іржі та крові. Вона мала свої звуки. Скрипи, стогони та мертву тишу. Вона мала і присмак. Бруду і гіркоти. 

Веніамін сидів на лавці, обхопивши руками коліна, і споглядав на камінь під ногами. Добу. Лише добу — але здавалося, що минула вічність, покі він сидів в цій камері.

Його не зустріли. Ні одна жива душа, ніхто з “сім′ї” не прийшов. Не вислухали. Не покарали. Просто кинули — як відпрацьовану річ. Як того, кому не можна сказати і слова в свій захист.

І що гірше — мовчали самі.

 «Якщо вже мовчать, то вирішують долю», — якось занадто сумно подумав він. — «І не в мою користь.»

У голові крутились образи — не того, як гончі вели його, не холодні погляди слуг палацу. Не минуле, в котрому він колись переживав майже те ж, що і на сьогоднішній момент.  

А очі Аверії.

Її усмішка — стримана, сумна, сильна. Її голос, що з сумом говорив — «Веніамін...»

 «Що з тобою, пташко моя? Відчуваю… щось не так. Мені тисне в грудях… Сьогодні занадто велика біль тяготить мене… Чому?»

Він зітхнув, намагаючись хоч якось видихнути тривогу.

І саме в цю мить — почулись кроки.

Чіткі, впевнені, з характерним постукуванням каблуків по кам’яній підлозі. Веніамін підвів голову, щоб глянути на нежданного гостя..

Світло смолоскипа спотворило обриси фігури, але він одразу впізнав її.

Ізідора. Імператриця. Названа мати. Жінка, яку він поважав, боявся і... розумів.

— Вінні, — голос її звучав без гніву, але й без жалю. — Ти зробив неправильний вибір. Знову. Невже не можна було думати перед тим, як щось робити?

— Я... врятував її, — прохрипів чоловік. — Вона не могла залишитись. Я не міг дозволити їй бути рабою… Я зробив саме те, що мав.

— Є правила. Окрім твоїх бажань, є правила та закони. Котрі ти порушив. І тому тепер ти тут, Вінні. — Ізідора присіла на лаву по той бік грат. Її силует був прямим, владним. Як завжди ідеальним. — Ти кинув усе: владу, родину, палац. За що? За дівчину з тавром?

Веніамін мовчав. У його очах блиснула щось тріснуте, втомлене, але ще живе.

— Вона — не просто дівчина, — прошепотів він. — Вона — мій порятунок. Тиша в моїй голові, коли все кричить. Світло, коли навіть сонце здається мертвим. Вона та, що допомагає не зійти з розуму остаточно!

Ізідора склала руки.

— Ти слабкий, Вінні. І через цю слабкість — тебе можна зламати.

Він це розумів. 

Слабкість — річ, котра робить людину вразливою. І вона буває різною. До якихось матеріальних речей. Золото. Їжа. Вино. Коли їх вдосталь — відчуваєш щастя. Коли їх забирають, стає зле. Та це не настільки страшно. Адже якщо твоя слабкість — жива людина… Заради котрої ти готовий йти на безумні дії… Тобою можуть крутити, як маріонеткою. 

І будуть це робити, ламаючи.

— Можливо, — тихо відповів він. — Але краще бути зламаним поруч із правдою, ніж цілим у брехні.

Імператриця зітхнула. Її обличчя напружилось, губи стиснулись у тонку лінію. Вона розуміла юнака. Та не хотіла, щоб він псував своє, і так важке життя.

— Дай написати їй... Лише кілька слів. Вона повинна знати, що я живий... Що... пам’ятаю про неї… 

— Не зараз, — мовила Ізідора, підводячись. — Можливо, пізніше. Коли я зрозумію, що робити з тобою.

— А що зі мною зробити? Посадити ще глибше? Закопати в землю? Я вже й так вже там. Нище немає куди.

Вона не відповіла. Просто вийшла. Із постаттю Імператриці зникло і світло смолоскипа, залишивши Веніаміна наодинці з темрявою.

Темрявою — і тривогою за ту, чию долю він більше не міг відчути так чітко, як раніше.

Загірр′я. Дім ярла

Аверія вже п’ятий день лежала в безпам’ятстві.

Ларсен не відходив від неї. Чоловік залишив свої справи, відмовився від зустрічей, навіть з братом майже не розмовляв. Сидів поряд — в затінку її ліжка, спостерігаючи за кожним порухом грудей, за кожним здриганням повік.

Вона змінювалась. То її тіло палало вогнем, змушуючи лікаря знову приносити лід, м’яту та прохолодні пов’язки. То дівчина спала спокійно — наче звичайна, жива, трохи втомлена жінка.

Але найважчим було — слухати її марення.

— Не треба... Ларсен... Не роби цього...

Він завмер. Сидів, стиснувши кулаки, відчуваючи, як в грудях щось перевертається. Про що вона? Що я зробив або можу зробити? Якою дорогою не йди — все одно боляче їй. І Ларс не знав, як реагувати на це. Що зробити, щоб ніколи не почути ці слова на яву.

Іншої ночі вона прошепотіла зовсім інше. Тихо, але так виразно, що він здригнувся:

— Дочка... Тільки подивись на неї...

Цього разу серце Ларсена обережно, болісно, але щиро розчинилось у посмішці. Він обережно взяв її долоню у свою, провів пальцями по зап’ястю, вкритому ледь помітними шрамами від колишнього стримуючого браслета.

«Донечка…»

Він обережно доторкнувся вустами долоні дівчини, відчувши її легкий тремор, та гарячу шкіру.

«Моя дика богиня бачить себе матір’ю…»

Перед очима навіть з′явилась ця картина.

Ларсен представив її при надії. Ніжну, з округлившимся животиком. Як Аверія прикладає долоньку та відчуває поштовхи.

А потім і малюка… Біловолосе та зеленооке дитя.

Як сам чоловік бере на ручки невеличке тіло та притискає. 

І щось всередині Ларсена обірвалося. Йому захотілося цього.

«І нехай ще не прийшов той час — я б і сам хотів. Доньку. Біловолосу. Вільну. Схожу на тебе…»

Він знову притиснувся губами до її пальців.

— Тільки тримайся… — прошепотів він. — Я триматимусь за тебе. І за неї — коли вона з’явиться.