Глава 4.2

В той час

У затишній вітальні, наповненій ароматом чаю з сушених ягід, Аррес сидів напроти Єргана. Їх розмова була стриманою, майже церемонною — говорили про дороги, вітер зі сходу, й про повагу до роду. Про справи навіть не починали.

Аж раптом — крик. Жіночий. І за ним — ім’я.

— Орхан!

Чашка з гарячим чаєм випала з рук Єргана, розбившись об кам’яну підлогу. Чоловік зірвався зі стільця та майже вибив плечем двері. Аррес, наче вгадуючи, не промовив ані слова, лише встиг підвестися з суворим обличчям та поспішити за князевим синком.

Ноги самі несли молодого чоловіка на звук рідного голосу.

За кілька секунд він вже вибіг у внутрішній сад і побачив Шайті. А потім і іншу. Аверію. Відьма стояла на колінах, зігнувшись над тілом його сина, а над її руками — пульсувало дивне зеленкувате світло. Тонкі іскри магії роїлися над тілом малюка, обіймаючи його мов димка.

І тут — Орхан сіпнувся. Закашляв. А тоді — завив. Заревів живим голосом.

— Орхан! — захрипло вигукнув Єрган, підбігаючи та падаючи на коліна перед сином, підхоплюючи його в обійми. Притиснув до грудей, наче хотів затулити собою від усього світу. Малюк хрипів, плакав, але дихав.

І саме в ту мить — Аверія похитнулась, та захрипіла. Її руки тремтіли, ноги підкосились, і вона впала, мов зрізана квітка. Очі вже нічого не бачили. Зомліла. Чи сама… Перестаралася зі спасінням?

— Сюди! — закричав Єрган, підводячи голову. — Допоможіть княжні! Вона врятувала мого сина! Тепер врятуйте її!

До чорнявого підбігла Шайті, вся у сльозах, обличчя перекошене від жаху. Вона впала коло сина, торкаючись його щок, повторюючи крізь плач:

— Орхане, мій маленький…

Але на мить її погляд зупинився на дівчині, що лежала без тями на траві. На тій, чию присутність вони не приймали. На відьмі. На рабині. На рятівниці дитячого життя.

І раптом усе навколо наче завмерло. Люди зупинились. Служниці стояли в тиші. Навіть Аррес з’явився — і на мить здивувався, не вимовляючи жодного слова.

Аверія врятувала життя єдиного спадкоємця Східного князя.

Чужі слова та шепіт прорізали тишу, мов грім серед ясного неба. Слуги — чоловіки й жінки — поспішно збігалися з усіх боків, ніби мурахи до місця трагедії. Маріам, та сама садівниця, що щойно працювала з Аверією, застигла на місці з виряченими очима. Її губи тремтіли, вона перехрестилась і прошепотіла:

— Вона… витягла його з мертвих…

Шепіт ширився, мов буря: “відьма… княжна… врятувала…”

І раптом натовп розступився. У сад зайшов Ларсен. Він ішов швидко, майже біг, поки не побачив її. Свою наречену. Свою Аверію. Вона лежала бліда, мов сніг, тонка, мов привид, зі злиплим від води волоссям і темними плямами магії на скронях.

— Аверіє! — тільки те й зміг видихнути.

За кілька секунд Ларсен вже стояв на колінах, підняв її на руки, тримаючи мов найцінніший скарб. Її тіло здавалося легким, тендітним — і водночас наповненим невидимим полум’ям. Він глянув на брата — той все ще тиснув сина до грудей. Потім — на Шайті, яка витирала сльози. І мовчки піднявся з місця. Пішов в бік дому, притискаючи Аверію до себе.

Його голос прозвучав чітко і владно, коли він проходив повз служниць:

— Негайно кличте лікаря. І брата Теофана, — він продовжував шлях до кімнат. — До моїх покоїв. Зараз же.

Ніхто не наважився заперечити. Ларсен ішов, і ніхто не смів зупинити його.

У голові в чоловіка бився лише один ритм, одні слова:

Живи. Прошу тебе, живи.

Ларсен сидів поруч ліжка на якому була розміщена Аверія. Блондин не відводив погляду від обличчя дівчини, та тримав її за руку. Її шкіра горіла — не лише від лихоманки, а від тієї сили, яка знову прорвалась назовні після місяців замкненої клітки.

— Маленька моя… Душа моя… Тримайся… — шепотів він, стискаючи її долоню. — Моя прекрасна богине…

За хвилини три до кімнати увірвався лікар — немолодий чоловік, із втомленими очима й руками, які тремтіли не від страху, а від усвідомлення меж своєї науки. Він лише глянув на дівчину і похитав головою. Щось зробити? Він бачив, що не в його силі рятувати такий… жах.

— Магія, пане. Це не моя справа. Але… Я можу принаймні знизити жар. І виграти для вас трохи часу.

— Дій, — хрипко кинув Ларсен.

Невдовзі слуги принесли льодяні кубики з льодниці, трав’яний відвар із м’ятою, чисті полотняні серветки. Молоді жінки почали обтирати її зап’ястки, скроні, шию та ступні. Ларсен і сам взяв ганчірку, дороткаючись до обличчя айварійки — його руки не тремтіли, хоча серце розривалося на частини.

— Вона не може згоріти, ти чуєш? — звернувся майе чутно він не до лікаря, а, здавалось, до самої долі. — Вона пройшла все — рабство, приниження, холод... Вона не може померти на моїх руках. Не зараз.

Температура трохи спала, та обличчя дівчини все ще було блідим. Її губи ледь ворушились, але слів не було. Тіло тріпотіло, як у гарячці.

— Де, чорти безодні забирайте, Теофан?! — рикнув Ларсен.

І ніби на заклик — за хвилину в дверях з’явився жрець. Все той же Теофан — сивий, спокійний, мовчазний, з очима, які бачили більше, ніж варто було, та не видавали цього.

— Звільніть кімнату, — сказав він рівно. — Їй треба допомога. І вам, ней-ярле, — теж. Але почну з неї.

Теофан опустився навколішки біля ліжка. Його старі пальці торкнулися чола дівчини — легко, мов пір’їна. Він прикрив очі, і почав шепотіти молитву, мов древній заклин. Слова старомовою лилися з його вуст, мов вода з гірського джерела: спокійні, тягучі, глибокі. Могло здатися, що він співає.

У кімнаті дуже різко потемнішало. Лампа миготіла, ніби злякалась чогось невидимого. І раптом — тиша. Абсолютна. Навіть дихання Ларсена стихло, щоб не заважати цій прадавній тиші. Магії.

Минали хвилини. Теофан не рухався, лише його губи беззвучно ворушилися, а з грудей йшла хвиля тепла — магії, старої, як самі гори.