Глава 4.1

За кілька днів у Загірр’я повернулась суєта.

Вітер, здавалося, приніс із собою не тільки літню спеку та запахи трав, а й незваних гостей.

Коли ще не зійшло сонце, у місто в’їхала невелика процесія: одна карета, двоє вершників і возик для багажу. Герб на дверцях, та розвіваючийся прапор не сулили нічого доброго.

Коли з карети почали виходити, Аррес навіть здивувася.

Гостем виявився молодший син князя Сходу — Єрган, з дружиною та малим сином, якому не було ще й чотирьох. Приїзд був неочікуваним, але, як виявилося, санкціонованим самим князем. Той надіслав сина з "наглядовою місією" — глянути на наречену гірського бастарда, оцінити її та зробити висновки. 

 Чого і потрібно було очікувати.

Ярл зустрічав гостей на подвір’ї сам, у супроводі кількох слуг. Обличчя його залишалося незворушним, як завжди, проте вуста стиснулись тонкою лінією. Погляд, яким він обвів Єргана, був колючим — майже вороже-недоброзичливим.

 Чоловіки поздоровалися, та кивнулили один одному.

Ларсен з’явився за мить пізніше. І його ставлення було не менш холодним. Під час формального вітання він навіть не доторкнувся до брата — лише кивнув, мов визнання факту існування.

— Вітаю, брате, — сухо сказав Єрган, окидаючи поглядом старшого, — Давно не бачилися.

— Не надто жалкую з цього приводу, — відповів Ларсен крізь зуби.

За дійством в саду спостерігала і чорнява. Аверія виглядала з-за колони галереї, все ще прихована в півтіні. На ній була проста зелена сукня, волосся заплетене — як велів протокол Загірр’я. Вона не зійшла до гостей одразу, не зобов’язана була. Але погляд її був сповнений живої цікавості.

Єрган… Чоловік років двадцяти п’яти, високий, чорнявий, але з рисами обличчя більш витонченими, ніж у Ларсена. Очі — світло-карі, з ледь помітною насмішкою. Його супутниця — тендітна жінка, вбрана в східний одяг, мовчазна, з байдужим обличчям.

Аверія дивилася на Єргана з тією самою настороженою цікавістю, з якою дивляться на незвичну звірину — не відразу визначаючи, хижак це чи просто чужинець. У ньому було щось інше. Його поставу не зламали суворі закони ні Гір, ні Сходу. Він був спокійний, наче йому не загрожувала жодна тінь.

І чомусь це турбувало дівчину найбільше.

Єрган не змінився в обличчі, коли не отримав теплого привітання. Навпаки — ледь помітна, розважлива усмішка торкнулась його вуст, ніби він давно очікував подібного прийому і вже встиг насолодитися ним подумки.

Коли його погляд ковзнув повз галерею й зустрівся з очима дівчини, він майже непомітно кивнув. Не як чоловік — жінці. А як гравець — суперниці. І посміхнувся. Занадто відверто, занадто легко, наче знав про неї більше, ніж мав би.

— Ми б хотіли відпочити з дороги, — промовив він, не відводячи погляду, — А вже ввечері… з радістю познайомимось ближче з новим членом родини. Як її… з Аверією.

Це ім’я в повітрі зависло важким каменем.

Погляд Ларсена потемнів. Його рука, що щойно лежала спокійно на поясі, стислась у кулак. Він ніколи не згадував імені Аверії у листах. Батькові він написав лише загальне: «Наречена — жінка з Заходу. Благородна, але без титулу». Жодного слова більше.

Тож ім’я дівчини брат міг дізнатися тільки від когось у домі.

В грудях Ларсена все похололо. Він повільно перевів погляд на діда, що стояв поруч, і той лишень дивився перед собою, немов нічого не сталося. Вуста його ворухнулися в тіньово-сухій посмішці.

Шпигун.

Тут є шпигун. Хтось передає слова, імена, можливо, навіть думки ворогу.

Ларсен ще не знав, хто. Але вже був певен: цього разу йому доведеться грати не лише проти зовнішніх ворогів.

За якийсь час

Сонце зависло в небі, відкидаючи м’яке золоте світло на садові доріжки. Аверія навмисно втекла від внутрішнього двору, де досі відлунювали кроки гостей.

Сад був тихий — тут ще не дійшли ні звістки, ні плітки, ні чужі погляди. Тільки вона, стара садівниця Маріам, кущі смугастих ягід і віддалене дзюрчання води.

Маріам показала їй, як обрізати зайві гілочки, як обережно вибирати достиглі плоди, аби не зіпсувати ніжну м’якоть. Руки Аверії були в подряпинах, але це було приємне, справжнє відчуття.

Вони вже підходили до глибокого ставка — тихого, зі спокійною темною водою, що блищала, мов дзеркало. Здавалось, тут навіть повітря було інше — прохолодніше, щільніше. Аверія зупинилась, витерла руки об фартух і підійшла ближче.

Та раптом її тіло наче обпекло зсередини.

Магія давала про себе знати.

Вона відчула її, як гарячий поштовх у грудях. Вода заворушилась. В очах потемніло, і зосередженість, якою вона досі приховувала втому, раптом розсипалась.

Аверія підняла погляд — і втупилася в став. Його поверхня більше не була гладкою. Здавалося, там, під водою, щось ворушилось.

Ні, хтось.

Не риба. Не звір.

Темна пляма, що нагадувала силует людини. Руки витягнуті вперед. Волосся, що повільно майоріє навколо. Наче мрець, що тоне — або… дивиться вниз.

І в ту ж мить, Аверія відчула: це не просто магія. Це — попередження.

Від кого — вона ще не знала. Але те, що з’явилось у воді, — було живим.

Мить, та розуміння приходить до Аверії.

То була дитина.

У каламутній темряві ставка, де водорості повільно гойдалися, Аверія раптом побачила не силует ворога — а маленьке тіло. Обличчя зовсім близько до поверхні, очі заплющені, волосся розметане у воді, наче водорості. Це був хлопчик. Той самий хлопчик, син Єргана — Орхан.

Усе сталося за мить.

Вона не роздумувала. 

Не кричала. 

Не кликала на допомогу.

Просто зірвалася з місця, рвонула через траву — і, відштовхнувшись босими ногами від землі, стрибнула у воду. Холод удари в груди, але свідомість була різкою, мов лезо.

Вона пірнула.

У темряві вона тягнулась до тільця, руками, душею, силою волі. Ухопила малого під пахви — ще трохи — і з усіх сил попливла до поверхні.

Вже виринаючи, почула крик. Жіночий. Пронизливий, дикий.