Глава 3.2

Загірр′я. Дім Ярла

Сонце вже почало хилитися до заходу, кидаючи м’яке світло на черепичні дахи Загірр’я. На розігріте каміння доріжок і стіни будинку Ярла. Серце його билося гучніше, ніж кроки. Він ішов до неї. Спішив подарувати надію.

Коли блондин нарешті перетнув хвіртку до саду, зупинився. Його погляд упав на дівчину — у простій сукні, без коштовностей і церемоній, з запиленими руками. Вона схилилася над кущем, поруч зі старою жінкою в темній сукні — тією, що тихо підтримувала її останнім часом. Вони мовчки прополювали бур’яни, і в тій мовчанці було щось спокійне, справжнє. Аверія сміялася — легко, трохи хрипло, від втоми, але щиро.

До нього вона, на жаль, так не посміхалася.

Ларсен зупинився, вдихаючи запах трав, вогкості землі та троянд, що тільки починали розпускатися.

— Аверіє, душа моя… — вирвалося з його грудей майже шепотом.

Дівчина підвела голову. Почула, навіть за метри. На її обличчі — здивування, що відразу змінилося ніжною, але прохолодною усмішкою. У світлі вечора її очі сяяли, мов озера в променях сонця.

— Вітаю, наречений, — сказала вона, повільно випростуючись.

Стара служниця мовчки встала й, поклавши інструменти в кошик, обережно вклонилась Ларсенові, а потім — відступила, даючи їм простір.

Молодий чоловік підійшов ближче, не ховаючи посмішки.

— Я знайшов того, хто зможе зняти браслет. — Його голос був тихим, але сповненим рішучості. — Теофан, жрець з храму біля джерела. Він попередив, що це буде боляче. Але це — твій вибір. Ти готова?

Аверія повільно видихнула. Її пальці доторкнулись до тонкого металу на зап’ясті.

— Я давно зробила свій вибір, Ларсе. Якщо ця болюча свобода — єдина, що можлива, я приймаю її.

Він простягнув руку, і вона, не вагаючись, поклала свою — земляну, теплу, живу — в його долоню.

— Тоді як стемніє йдемо, — прошепотів він.

І вона кивнула.

Коли сонце почало ховатися за обрій, Аверія повернулася до своїх покоїв. Вона обережно причинила за собою двері, скинула туфлі, сіла на ліжко, дозволивши думкам зависнути десь між надією і страхом. Перед очима знову і знову виникав силует браслета — тонкого, витонченого, мов прикраса, але важкого, як кайдани.

Час повільно стікав. Вона чула, як на вулиці стихав шум, як сонце лягало на горизонт. І коли ніч огорнула місто, у двері тихо постукали.

То був Ларсен.

Він увійшов мовчки, але довго не зводив з неї погляду. У звичайній, трохи припорошеній сукні кольору кори, з розпущеним волоссям, вона виглядала просто — і надзвичайно. Природно. Майже як тоді, коли він уперше побачив її в коридорах імперського палацу.

Ларсен повільно наблизився, обережно обійняв її, не тиснучи, не нав’язуючи, але і не запитуючи дозволу. Його долоня лягла на потилицю, пальці заплутались у її волоссі, вдихнув його запах. У ту мить він ніби вловив спокій, який йому був такий потрібен.

Аверія не відштовхнула його. Хоч і хотіла. У ній усе протестувало — проти безсилля, проти пригнічення, проти того, що навіть обійми можуть бути тінню влади. Але цього разу вона дозволила. Мовчки. З повагою до тієї частини Ларсена, яка ще не зламалась цим світом.

— Йдемо? — тихо спитала вона, відступаючи рівно настільки, щоби подивитися йому в очі.

Він кивнув.

Разом, невеликою процесією, вони вийшли в прохолоду вечірніх вулиць. Аверія ішла повільно, погляд ковзав по кам’яних фасадах, по вивісках, по обличчях нічних перехожих. Ці картини — міські, строгі, стримані — вперше відкривалися перед нею не як тюрма, а як щось чуже, з чим треба буде домовлятися, підлаштовуватись. Або змінювати.

Ліхтарі вже світилися, коли вони дісталися до джерела. У його сріблястих відблисках відсвічували дерев’яні стіни маленького храму. І їй сподобався цей вид.

Спокійний. 

“Тут затишно”

Та довго милуватися Ава не могла. На них уже чекав Теофан.

Жрець стояв у білому вбранні, з перев’язаним поясом з синього шовку. Його очі, старечі, але проникливі, дивилися на Аверію не як на рабиню, не як на наречену бастарда, а як на людину. На ту, що носить в собі ту іскру, ту силу їх світу, котра з кожним роком все більше згасала.

— Готова? — спитав він, голосом, у якому не було нічого, крім поваги.

Аверія зробила крок уперед.

— Завжди була.

Ларсен залишився за дверима. Його пальці судомно стиснули пояс, а спина спиралась на дерев’яну стіну сторожки. Він слухав... та нічого не чув, окрім власного серця.

Усередині кімнати Теофан діяв спокійно, наче ритуал був буденністю. Його старечі руки не тремтіли. Лише голос, рівний, майже співучий, лунко бринів у тиші:

— Буде боляче, дитя магії. Але ти справишся з цим випробуванням. А от з тими, що чекають далі — не факт. Головне запам'ятай — в моєму домі ти можеш знайти підтимку.

Аверія кивнула мовчки. У ній не було страху — тільки очікування. І втома.

Чорнява обережно сіла на вузьке дерев’яне ліжко. Холод дерева пробігся тілом. Вона дивилася, як жрець дістає зі скриньки старі, але доглянуті інструменти. Ключі, ножички, голочки з тонкого срібла.

Йому не були потрібні години. Все вийшло зашвидко. Аверія навіть не встигла ні зойкнути, ні здивуватися.

Метал клацнув.

Він схилився над браслетом — витонченим, мов прикраса, але з ледь відчутною пульсацією магії. Працював обережно, майже ніжно. Замок тріснув легким, хрипким звуком. І в ту ж мить…

Жар прорізав груди Аверії.

Вона зігнулася, але не закричала. Тільки різко стиснула пальці, нігті вгрузли в долоню. Її спина вигнулась, як струна. Серце калатало, мов барабан.

Полум’я зсередини обпалило — не звичний вогонь, а щось інше. Відлуння сили, забутої, загнаної всередину на довгі місяці. Воно поверталося.

Пульс у скронях. Судоми в пальцях. Очі налилися сльозами, але вона не зронила жодної.