Глава 3.1

Південна імперія

Карета рипіла на поворотах, важко здригаючись при кожній ямі. Металеві ґрати на вікнах відкидали на сидіння темні смуги тіні — мов клітка всередині клітки. Веніамін сидів мовчки, спершись лобом об долоню, очі закриті, а в грудях — порожнеча, що глушила все довкола.

Гончі їхали попереду. Троє. В їхній крові текла магія, у поглядах — безжальність. Його не вели як принца. Його везли як небезпечного злочинця. Як щось, що слід ізолювати. Усунути. Знищити — якщо буде наказ. І він приймав це.

Та він не думав про них.

Перед внутрішнім зором знову й знову поставало її обличчя. Сіре світло, що падало на вуста та очі, трохи припухлі від втоми. Погляд Аверії, у якому останні дні ховалося щось глибше за образу. Болісна тиша, з якою вона приймала світ навколо себе.

Аверія. Його душевна біль, та промінь світла.

Йому здавалося, що він відчуває її почуття. Біль. Страждання. Якось химерно, поза логікою, як тоді, коли ще був поруч із нею. Наче десь там, за горами, у домі чужинця, вона знову замкнута. Мовчазна. Бліда. Йому ставало важко дихати при самій лише думці про таке. Та все такі, він надіявся, що все не так. Що хоч там вона стала щасливішою.

«Ти хотіла свободи, і я дав її, — подумки звертався він до неї, — Відпустив, хоча і втратив тебе. Розбив крихти серця на ще менші. І, на жаль, не можу нічого зробити».

Гончі мовчали. Один із них іноді кидав на нього погляд — короткий, пронизливий. Мов перевіряв, чи не втратив він ще розум остаточно. Але Веніамін був спокійним. В його серці жила одна думка: вижити. Вийти з цього. І повернутися. Не для війни чи бою. Йому більше не хотілося цього. Не мстити. А щоб сказати головне — те, що він так і не встиг повідати їй.

Загірр′я. Столиця

По вузьким вуличкам між майстернями, де в повітрі стояв запах гару й металу, Ларсен ішов швидко.

Плащ не приховував його обличчя, але ніхто й не зупиняв — усі знали цього чоловіка. Наслідника Ярла. Того, хто привів до дому полонянку, зробив її нареченою і кинув виклик власному дідові. Зараз його не розуміли. Але цього ніхто й не потребував.

Ларсен зайшов до знайомого ковальського двору, де важкий молот ударяв у розжарене залізо з ритмічним лунким глухим стуком. Чоловік, що стояв перед ним, був тим, хто створив прекрасний кинжал. Дарунок, що не так давно він припідніс своїй нареченій.

— Ларсе, — озвався кремезний коваль, витираючи чоло тканиною. — Не чекав тебе в ці години. Чим зобов’язаний?

— Мені потрібна допомога, Ворнере, — голос Ларсена був твердим. — Потрібно зняти браслет. Той, що блокує магію.

Коваль завмер. Його очі змінилися. Втома зникла, натомість з’явилася тривога. І навіть якась цікавість. Він знав про такі речі. Та частіше блокували магію кайданами, а не браслетами.

— Я не візьмусь за таку роботу, ней-ярле, — заговорив він повільно. — Ти сам знаєш: кожен такий браслет має відкат. Іноді — смертельний. Магія рве шлях до свідомості, повертається різко, наче буря. Я не вмію зробити це без шкоди.

— Але хтось може?

— Можливо. У храмі, — коваль витер руки об шкіряний фартух. — Знайди Теофана. Він служить біля джерела Мерели. Старий, але тямовитий. Колись лікував духом, тепер працює з магією. Якщо хтось і зможе зробити це обережно — то він.

Ларсен кивнув. Подякував мовчки.

Він не міг чекати довше. Щось у ньому стискалось — наче інстинкт попереджав: ще трохи, і вона зламається. І тоді він втратить її. Не тілом — духом. А це було страшніше за все. Він цього не хотів. 

Адже обіцяв.

Кам’яна доріжка до джерела була обсаджена сріблистими травами, що ніжно шурхотіли під денним вітром. Вода у джерелі дзюркотіла спокійно, відбиваючи світло, ніби охороняла щось важливе — спогади, слова, обіцянки.

Ларсен ішов неквапно. Його кроки лунали глухо між дерев’яними колонами, які підтримували дах невеликого храму. Саме неподалік цього місця, біля великого дерева, лише кілька тижнів тому, він тримав за руку Аверію. Дивився, як тонка мотузка з гілля обв’язує їх зап’ястя. Дівчина в той день була мовчазна, стримана. Та горда. Не як рабиня — як майбутня королева.

Він стиснув губи. Відкинувши спогади.

Сьогодні він тут не заради краси чи минулого. Не щоб згадувати, чи мріяти. А заради неї. Щоб допомогти і почати виконувати обітниці.

Біля входу в храм, де кілька служителів наводили лад після ранкової молитви, він зупинився.

— Добра, брати, — мовив Ларсен рівно, трохи нахиливши голову.

Чоловіки озирнулись, одразу впізнавши його, і вклонились.

— І вам добра, ней-ярле.

— Не підкажете, де знайти брата Теофана? — його голос був тихим, але в ньому звучала тверда рішучість.

Один із старших служителів витер руки від пилу, підвівся.

— Брат Теофан зараз у сторожці, біля джерела, — вказав він у бік невеличкого дерев’яного будинку з зарослим мохом дахом. — Він там живе останні роки. Якщо питання термінове, можу провести.

— Я знайду сам. Дякую.

Він рушив туди. Відчуваючи на собі погляди. Відчуваючи тиск — часу, страху, невизначеності. Але він мав діяти.

Він мав визволити її силу.

Сторожка була маленькою, з вицвілими дерев’яними стінами, але пахла чебрецем, димом і чимось давнім, майже святим. Ларсен постукав у двері, і вони скрипнули самі собою. Всередині, за столом, сидів чоловік у простій темній рясі. Його сиве волосся спадало на плечі, а очі — ясні, мов ранкове небо над горами — уважно дивились просто на нього, наче чекали. І нехай вигляд його відразу видавав вік — очі були моложавими. Юними. Повними світла.

— Доброго дня, брате Теофане, — тихо мовив Ларсен, нахиляючи голову. — Я прийшов за поміччю...

— Дружина твоя, майбутня, а не ти потребуєш допомоги, брате Ларсене, — м’яко перебив його жрець, не зрушивши з місця. — Прошу, сідай.