Глава 2

Загірр′я. Дім ярла

Глибокої ночі, коли весь дім Ярла спав, накритий темрявою й тишею, Аверія обережно відчинила двері до сходів. Босі ступні майже не чулися на кам’яному холоді, але кроки все одно здавались їй занадто гучними. Пальці стискали невеликий вузлик з пелюстками троянд і мереживними грибами, зібраними напередодні.

Їй хотілось попрацювати. Це було потрібно цій дівчині.

Кухня, куди вона спустилася, була темна. Та знайомий запах старого дерева й диму зустрів її, наче привітання минулого. Вона запалила невеличкий вогник у лампі, заховавши полум’я за бронзовим кожухом. Світла вистачало рівно настільки, щоб бачити руки. Щоб правильно змішувати та розтирати інгредієнти.

Намагаючись не грюкати горщиками, вона знайшла мідну миску, стару ступку та запалила плиту. Полум’я зашаруділо, й тріск деревини видав її присутність, немов свідчив перед стінами про її злочин.

Аверія зосереджено працювала — ніжно перетирала пелюстки троянд, додаючи кілька крапель теплого масла, потім вкинула розім'яті мереживні гриби. Запах був солодкуватим, з ноткою лісової вологи. Обережно дістала звичайне масло, що мало стати додатковим шаром її крему.

— Для шкіри. Щоб залікувати сліди. Щоб стерти пам’ять про дотики кайданів, — прошепотіла сама собі, перемішуючи суміш дерев’яною ложкою.

Густий крем почав набувати перлового відтінку. Вона доторкнулась пальцем — текстура була ніжна та шовковиста. І вперше за довгий час, дівчина відчула, що тримає у руках щось справді своє. Маленький прояв сили — не магічної, не політичної — а сили бути живою, діяти, творити.

Сон поволі почав злипати очі, але вона ще кілька хвилин стояла на кухні, вдихаючи теплий аромат. У цю мить палац Ярла здавався трохи менш ворожим. Бо у ньому щойно народилося щось тепле — її мазь, її вибір, її маленька перемога.

Чорнява відьмачка — так подумки називали її багато з тих, хто служив у домі Ярла — закінчила приготування мазі. Обережно перелила її в глиняну посудину, обгорнула тканиною й заховала в складках халата. Потім, не лишивши й сліду свого перебування, ковзнула назад темними коридорами, повертаючись у свої покої так само тихо, як і прийшла. У повітрі лишився тонкий аромат троянд і грибної вологи. Все що видавало присутність когось в цих коридорах.

Та вже зранку, коли Аверія тільки-но встигла зачесати волосся та пригладити заломи на сукні, двері в її кімнату рвучко відчинилися.

На порозі стояла Джанаре — сувора, мов камінь, служниця, що з першого дня прагнула зробити з дівчини «належну наречену». В її руках була знайома посудина.

Жінка поставила її перед Аверією з глухим стуком — мовляв, не крем, а доказ провини.

— Ти тут ніхто, — її голос звучав рівно, без гніву, але з отруйною чіткістю. — Не маєш права робити щось, про що не знає його світлість. Жодного зілля, жодної мазі, жодного доторку до магії чи природи — доки носиш браслет. Доки ти лише наречена. А не Яра! 

Вона нахилилась трохи ближче. 

— І ти будеш покарана за свої відьомські штучки.

Аверія мовчала. У грудях ворушилась злість, холодна й тиха. Вона опустила погляд на посудину, потім знову глянула Джанаре в очі.

— Це була мазь, — спокійно відповіла вона. — Щоб загоїти тріщини на шкірі. Невже в Загірр’ї це також заборонено?

— У Загірр’ї заборонено діяти без дозволу, — відрізала Джанаре. — Навіть дихати — якщо так скаже ярл. Не плутай свою волю з законом.

Жінка різко розвернулась і вийшла, залишивши двері прочиненими.

Аверія стояла мовчки, стискаючи руки в кулаки. Її шкіра ще не встигла забути пута. Але тепер навіть її мазь — єдине, що вона могла назвати власним — ставала зброєю проти неї.

Ранок продовжився, як і попередні — зі скрипу дверей та тихих кроків по кам’яному коридору. До неї ніхто не говорив. Не підходив. Дівчина лише швидко спустилась до кухні, перекусила та знову вийшла з дому.

Аверія сиділа в саду, на лавці біля сухого фонтана, загорнута в грубу накидку, на яку давно вже набрав аромат вогкого повітря та порошку до прання. Сьогодні вона не мала сил навіть піти до троянд. Її пальці тремтіли, а зап’ястя, стиснуті браслетом, боліли мов стирались відсередини.

Коли з’явилася стара, Аверія навіть не одразу її помітила. Та жінка — худорлява, в темно-сірому вбранні, з тріснутими руками й добрими очима — несла в руках глиняний глечик. З нього підіймалася пара.

— Візьми, дитинко. Вмийся. Вода з м’ятою, зніме головний біль, — сказала вона пошепки, озираючись на всі боки.

— Дякую, — прошепотіла Аверія, торкаючись долонею теплої кераміки.

— Не всі ми забули, що таке горе, — стиха додала стара. — У мене була донька. Вона теж носила знак. І її теж боялися. А потім — стало пізно вже шкодувати. Тому тримайся, дитя. І… краще знайди віддушину в чомусь. В квітах, наприклад.

Жінка зникла так само швидко, як і з’явилася. А Аверія, сидячи з глечиком у руках, відчула щось подібне до людяності — слабке, затінене, але живе.

***

Ларсен стояв перед масивними дубовими дверима кабінету, зціпивши щелепи. Його пальці ще трохи тремтіли — не від страху, а від стримуваного гніву. Він відчинив двері без стуку й увійшов, мов буря, що проривається крізь щілини старої фортеці.

Ярл Аррес сидів за столом, щось розглядаючи — можливо, карту регіонів, можливо, чергові звіти. На данний момент це не цікавило бастарда. А ось погляд чоловіка одразу звузився, коли побачив онука.

— Я щось пропустив, ней-ярле? — тихо, але холодно мовив він.

— Ти пропустив гідність, діду… — Ларсен ступив ближче, не відводячи погляду. — Пропустив повагу. І межу, яку твоя влада не має права переходити.

Ярл відкинувся на спинку стільця, склавши руки перед собою. Він чекав цього. Чекав, коли онук прийде. Почне показувати характер. Битися за те, що хоче. За правду. І нехай доводиться знущатися над іншою людиною, Аррес знає заради чого він це робить.