Глава 1.2

Вестерлен 

У цитаделі Вестерлену панувала тиша. Така глибока, що здавалося — самі стіни відмовлялися дихати.

Після від'їзду Аверії палац став чужим для багатьох. Холоднішим, ніж будь-коли. Навіть у найтемніші ночі минулого, коли його трясло від нападів, не було так порожньо, як зараз.

Веніамін наказав усім піти. Весь персонал — служниці, охоронці, навіть кухарка Неллі — мали залишити цитадель на час. Чи то на день. Чи може на кілька місяців. Він не знав.

Та гончі мали прибути з дня на день. З хвилини на хвилину. А він… він залишився сам, чекати на незрозуміле майбутнє. Лише тіні вогню в каміні та дотик кам’яних підлог під ногами допомагали йому не зійти з розуму.

Сидячи в кріслі біля великого вікна, він вдивлявся у сіре небо. Без руху. Без емоцій на обличчі.

"Раніше все було простіше."

Життя до неї — одноманітне, безпечне в своїй передбачуваності. День за днем, схожий на попередній.

Розклад. Ліки. Владика в тіні трону. І тиша, така, як зараз. Він звик саме до існування в цих стінах. До вічної роботи та розбудови своєї провінції. 

А потім з′явилась вона.

Як буря. Як світло.

Її очі — тривожні, пильні. Її голос — зухвалий, але теплий. Її магія — заборонена, але жива. Вона відчувалася в вогниках, що плескалися в її зіницях. Вона манила. 

Та разом з нею з′явилися пригоди, які здавалося, були вигаданими з книжок: порятунки, змови, дотики, які обпалювали більше, ніж будь-яке полум’я.

Веніамін відкинув голову назад, спершись потилицею об крило крісла. Дихання його було рівне, але всередині все клекотіло.

"І де вона тепер?" — подумав.

Він уявляв її у горах, серед чужих. В одежі, що не пасує її шкірі. Під поглядами тих, хто не бачить справжнього. Та все одно вірив, що за якийсь час зможе побачити її. Доторкнутися. Приголубити. Отримати її любов.

"Але наразі… Вона вибрала інше життя. Іншого. Поки так. За для порятунку."

І все ж — він не жалкував.

Бо вперше за довгий час… жив. І, хай навіть це життя зараз розірване — він не хотів повертатись у тінь, в якій прожив всі двадцять п′ять років.

Далеко під стінами цитаделі, серед сірої імли, заграли ріжки. Низький, пронизливий звук прорізав повітря, мов попередження. Веніамін не ворухнувся — лише нахилив голову набік, наче прислухаючись до знайомої мелодії.

Він уже знав, хто це.

"Прийшли."

Троє. Завжди троє.

Їх появу передував запах металу — не зброї, а крові.

Магія, заборонена, але потрібна їхньому світу, текла в жилах цих чоловіків, така гаряча і отруйна. Але не приборкана — безжальна, дика. Сила, що вміла руйнувати, а не зцілювати.

Троє чоловіків, у чорному з червоним, з очима, наче жарини. Вони з’явилися у дверях палацу, не питаючи дозволу. Не зупиняючись. Їхні чоботи лишали на кам’яній підлозі сліди бруду та вологи.

— Ти підеш з нами, Принце, — сказав перший, глухо, мов говорить не він, а сама сила. 

— Або... віддай нам її… — додав другий.

Веніамін підвівся повільно, без супротиву. Його очі були темними, але спокійними. Піднявши руки перед собою, він лише хмигнув.

— Її вже немає тут. І я не віддам цю жінку. Не скажу де вона. Ніколи.

Мовчання.

Потім — короткий жест від найстаршого з гончих.

Кайдани зі срібла замкнулися на його зап’ястках. Амін не пручався. Не мав на то ні сили, ні бажання. Він зробив головне — врятував ту, що змусила його душу затрепетати.

— Ведіть.

А в глибині душі — тліло одне бажання:

"Хай вони тримають мене. Але хай не торкнуться її."

І двері палацу знову зачинились.

Позаду — залишилась порожнеча.

_________________________________________

Вітаю, волошики :з 

Рада бачити Вас на сторінках цієї історії. 

З нетерпінням чекатиму на Ваші відгуки, вподобайки та підписки. Це дозволить мені продовжувати творити. Покаже, що історія — цікава, та потрібна Вам. 

З великою вдячністю та тонною любові, 

Ваша Волошка