Глава 1.1

Загірр'я, будинок Ярла.

Сад у палаці Ярла мав бути місцем для її спокою. Віддушиною. А став кліткою. Холодною, нехай і золотою. Без кривавих слідів чи болю фізичного. Але з важкістю душевною.

Тут усе пахло розмарином, вологим каменем і зневагою.

Аверія сиділа на лаві під старою сливою, опустивши погляд. Так мало було дозволено — навіть погляд на чоловіка без дозволу тут вважався зухвалістю. А вона була чужинкою. З тавром. Нареченою бастарда, не більшою за мовчазну рабиню в очах інших. І нікому не було діла до неї і її почуттів. І до того — що багато хто в Загірр′і такі, як вона. Колишні раби, що знайшли тут пристанище.

Жінки, що проходили повз, не кланялись.

Лише шепотіли:

— Відьма…

— Айваранська підстилка…

Служниці не приховували огиди, а іноді — страху. Одна з них учора ненавмисно вилила на Аверію чай — і замість вибачень прошепотіла: «Ти й так усе заслуговуєш».

Її життя в палаці було замкненим. Дівчина не мала права вийти за межі саду. Не мала права писати листів. Не мала права бути кимось.

Лише дихати. І то, як жартувала Джанаре — лише з дозволу ярла.

Аверія досі носила браслет. Метал тонко впивався в зап’ястя, і змушував щоранку прокидатися з головним болем. Пальці тремтіли, тіло було млявим, ніби хтось висмоктував з неї сили. Магія — її єдина опора — залишалась за ґратами заліза.

І, нехай, на початку вона не відчувала ні болю, ні якоїсь важкості.

Та з часом, магія, котра не мала виходу — руйнувала ї зсередини.

Вчора Джанаре знову заходила до покоїв. Як завжди — сувора, з рівною спиною та твердим голосом, який не потребував підвищення, аби змусити тремтіти інших жінок. Вона знову намагалася навчати чорняву чомусь. Дурнуватим правилам цього місця.

— Ти повинна схиляти голову, коли говорить чоловік. І не лише ярл. У нашому домі — слово чоловіка закон.

— Навіть якщо він помиляється? — тихо, майже пошепки, запитала тоді Аверія.

— А хто ти, щоб вирішувати, де правда? — зиркнула на неї служниця. — В нашому краю жінка — це тінь. Не сонце. Не буря. Тінь, що йде поруч, не відкидає світло. Вона слугує чоловікові опорою. В той час, коли муж має змогу ставати кимось, робити правильні рішення і йти в бій заради жінки. Тобі тут багато не треба. Лише підкорятися. Тим більше, якщо входиш в дім Ярла. Все що ти зробиш — може кинути тінь на його правління. І таке ніхто пробачати не буде.

Аверія зціпила зуби, та не відповіла. Бо для таких, як Джанаре, суперечка — це образа. А образа — це покарання, котре вона з великим задоволенням приведе в дію.

Сьогодні, кілька днів по тому, як Аверія офіційно стала нареченою, вона сиділа під сливою, ковтаючи згіркле повітря й спогади.

"Тінь чоловіка..."

Її навчали зовсім іншого.

Айварійка мала співати з вітром, танцювати з дощем, говорити з деревами. Вони ніколи не знижували голос, щоби не образити чоловіка. Їхня мова була — спів, а не сліпе схиляння голови. Вони могли говорити. І їх слухали. Жриці Айви були тими, до кого приходили чоловіки за порадами. А не тими, хто мовчав.

Можливо, вона помилилася.

Можливо, не мала йти за Ларсеном.

Можливо, треба було обрати втечу. Хоч куди. У Захід. У хащі. До річок. Туди, де вона була б хоч кимось. А не рабинею в новій сукні.

І все ж — вона лишилась. Не заради чоловіків, і точно не заради ярла та його примхи. А заради себе. Щоби знищити їхню тишу.

Таку в якій жінка не мала права навіть на голос.

І Аверії хотілось змін.

Сад був майже порожній, лише легкий вітер шурхотів поміж кущами, вганяючи запах хвої та сухого каменю в дівочі ніздрі. Аверія піднялась з місця, та неспішно пішла по доріжкам. 

За якісь довгі хвилини блукання вона потрапила до квіткового раю. Обережно присіла навпочіпки перед трояндовим кущем — рідкісним, із пелюстками кольору блідого персика, м’якими, ніби тканина з шовковиці. Дівочі пальці обережно торкалися бутонів, наче вона могла на дотик визначити, який саме квіт підійде для мазі. Ці троянди стали б ідеальною основою для крему — заспокійливого, пом’якшувального. Для загрубілої шкіри на руках, для втомленого обличчя. Колись вона робила щось схоже, тільки з інших квітів.

"Із додаванням соку лемонника. І трохи меду…" — думки Аверії текли повільно. Вона згадувала таємничі формули. Бачила перед очима картинки з уроками Лісен-сан. І від приємних спогадів легко припідняла куточки вуст в напівпосмішці.

Та спокій зник, щойно за спиною залунали голоси.

— Княжна з багна? — засміялася одна з служниць, брезгливо кидаючи погляд на сидячу відьмачку.

— І що вона там шукає? Може, черв'яків для відвару? — глузливо підхопила інша.

— А може, згадує, як на колінах повзала перед імператором та його приспішниками? — прошипіла третя.

Сміх.

Не злий. Ні. Гірший — тихий, змовницький, жіночий. Такий, що мав поранити глибше, ніж крик.

Аверія не обернулася. Лише повільно випросталась, підняла голову, ніби не чула нічого. Її долоні залишались на кущі.

Ніжна пелюстка торкнулася подушечки її пальця — і цього дотику вистачило, аби не зламатися. Аби придати трохи більше сил.

"Я знаю більше, ніж ви всі. Я могла б навчити лікувати — але ви боїтеся. Не мене. Себе поруч зі мною."

— Краще ритися в багні, ніж розводити гниль у словах, — кинула вона спокійно, не дивлячись на них.

Служниці замовкли. Лише одна хмикнула, вдаючи, що не почула образи.

Аверія знову опустилась навпочіпки. Вона торкнулась ґрунту, відчула вологу і терпку прохолоду землі.

Її втомлені пальці тремтіли. Браслет тиснув на зап’ястя. Але троянда розквітала.

І вона — вистоїть. Зможе перебороти цю біль. Зніме чортові пути і випустить свою магію. Зможе знову сцілювати. Знову спілкуватися з природою.