Розділ 2

Все місто горіло яскравими помаранчевими вогнями. По вулицях ходили групи молодих людей, одягнені хто у що придумав: опудала, гобліни, чорти, жебраки, привиди, мумії та ще чимало нафантазованих щедрою парубоцькою уявою монстрів та незвичайних істот.

- У минулі роки ми починали випрошувати дівчат у центрі міста, - розмірковував "жебрак" Поріяк, - крокуючи вулицею поруч із принцом Енші. - Давай цього року почнемо з околиць. Треба урізноманітнювати собі життя, - запропонував він.

- Та мені все одно, - знизав плечима "гоблін", котрим нині був принц Енші. - Яка різниця?

- Величезна! Поглянь, тут, у центрі, купа конкурентів! І дівчата балувані! Напевно, до них кожні хвилин десять чи двадцять стукають в дім прохачі. А на околицях людей менше. Бо всі ж поспішають до багатих будинків! Напевно…

- Давай тоді на околиці, - погодився принц, якому було справді байдуже, де випрошувати наречену.

Вони швиденько винайняли карету і поїхали у найвіддаленіший район столиці, який називався Кущі. Напевно, колись і справді там росли кущі, а нині стояли будинки звичайних простих містян, не такі багаті й прикрашені, як у центрі столиці. Але біля кожного будинку горіли геловінські вогники, висіла імпровізована біла павутина на деревах, лежали вищерблені гарбузи та блискали палаючими очницями на перехожих.

- Ну от, - здивувався принц Енші, коли вони вони відпустили карету і пройшлися трохи вже простою і не дуже чистою вулицею повз бідні будинки. - Ти казав, що менше конкурентів!

- Чорт, я не думав, що й тут буде аншлаг! - лайнувся маркіз Поріяк, бо й на вулицях Кущів прохачів не поменшало.

Тут теж молоді люди щиро веселилися, реготали, співали, ставили сценки, декламували вірші, стукали у двері будинків і робили все, щоб випросити дівчат  у батьків.

Чоловіки пройшли по яскраво освітленій гарбузовими ліхтарями вулиці і завернули в якийсь провулок, бо Поріяку здалося, що там менше людей.

Провулок був і справді майже не освітлений. Та й будинок стояв там лише один, а за ним вже виднілася темінь лісу вдалині, куди простягалася дорога з міста. Отже, це й справді була найдальша околиця столиці. Далі вже нікуди.

Біля будинку, який чомусь всі прохачі оминали, лише тьмяно блимав маленький вогник на порозі у щербатому роті маленького гарбузика. У вікнах, на відміну від усіх інших будинків, не горіло світло.

- О-о-о, сюди ніхто ще не припхався, - зрадів маркіз. - Давай постукаємо! Тут є дівчина!

Він вказав на невеличку тоненьку стрічку, причеплену до ручки дверей - саме так господарі позначали будинки, де були дівчата на виданні, або молоді вдови, або просто неодружені жінки, які могли вступити в шлюб.

- Ти впевнений? - спитав Енші. - Господарі, схоже, вже сплять. Та й інших будинків багато. Навіщо тривожити людей?

- Та ти що! Яке сплять? Хай встають! Геловін на вулиці! Свято!

Маркіз підбіг до дверей і гучно постукав поіржавілою залізною клямкою об такий же спеціальний виступ, почекав трохи, і, не почувши жодного звуку, постукав ще раз, більш гучно.

Хотів вже обуритися, як двері рвучко відчинилися і на порозі постав літній чоловік і справді одягнений у довгу нічну сорочку і нічний ковпак. У руці тримав магічну свічку-негасилку. Він здивовано глянув на маркіза, перевів погляд на прица, який стовбичив за його плечем, і раптом зарепетував радісно на всю вулицю:

- Гені! Буди її! Миттю! До нас прийшли прохачі!

В будинку зненацька щось забрязкотіло, загупало, різко загорілося світло у всіх без винятку вікнах, осяявши все навколо.

- Перепетує! Піднімайся! - почувся раптом із глибин дому басовитий жіночий голос. - Я ж казала! Я ж казала! Святий Геловінський Духу, допоможи нам! Ох, вставай, кому кажу!

Маркіз із принцом переглянулися між собою, не дуже зрозумівши ситуацію. Хоча, з іншого боку, було зрозуміло, що дівчина, яку вони почали випрошувати, вже спить, і її ось зараз, в цей момент будять.

- Е-е-е… Шановний, - промовив принц Енші. - Може, хай вже спить ваша… е-е-е…

- Дочка, - підказав чоловік.

- Так, може хай спить уже, а ми підемо до іншого буди…

- В жодному разі! - скрикнула чоловік і схопив маркіза за руку, бо той стояв першим. - Заходьте, заходьте! Ми не спимо зовсім. Так просто, дрімаємо… Адже Геловін!

Чоловік втягнув до вітальні спочатку маркіза, а потім принца, делікатно відтіснив їх від вхідних дверей і замкнув вхід (і вихід!) на великий ключ. Потім про щось згадав, швидко стягнув із голови нічний ковпак і промовив винувато:

- Це я просто… Зараз все буде, шановні мої милі гості! Прохачі наші довгождані! Гені!!! - знову зарепетував чоловік так голосно, що у принца й маркіза трохи позакладало вуха. - Миттю сюди!

Через секунду до вітальні вплила величні пані неосяжних розмірів і невизначеного віку, одягнена у святкову сукню. На голові красувалася біла напудрена кучерява перука, одягнена, з причини великого поспіху, трохи набакир, а в руках жінка тримала велику тацю, повну рум’яних пиріжків, зроблених у вигляді гарбузиків.

- Вітаю вас, дорогі гості, - радісно прогуділа вона низьким басом. - Пригощайтеся! Перепетуя зараз вийде! Вона в нас чудова господиня, неймовірна красуня, ніжна й мила! Знає дві іноземні мови, грає на клавесині й незаймана! Готова повністю до шлюбу! Карабале, ти почув ритуальну фразу? - грізно спитала жінка.