20.29

У купе потяга було до того душно, що аж дихати важко. Я прочинив вікно, але легше не стало.

Учора ми з Лізою не вилазили з ліжка весь день, а сьогодні зранку, не зговорюючись, сторонилися одне одного. Щойно знайшли своє купе, Ліза зайняла сидіння навпроти мене й відтоді мовчки вивчала свої руки.

Невже це так закінчуються романи, про які «ніхто не має знати»?

— Скоро зупинка в Києві, — кінець кінцем підвела погляд Ліза, і я просто кивнув.

Якийсь час знову панувала тиша. А коли ми заговорили, то зробили це одночасно:

— Слухай…

— Я тут подумала…

— Ти перша, — поступився я, указавши на Лізу долонею.

Вона прочистила горло. Її плечі були напружені.

— Краще… залишімо між нами те, що було там, у Ясіні. Ми… могли б удати, наче цього не було, і залишитися друзями.

— То це літо?..

— Ти нещодавно розійшовся, і я, гадаю, теж ще не забула Макара. Мені… мені було потрібно це, щоби викинути його з голови.

Ну от знову цей Макар!

— Це була гарна розрядка. Для нас обох.

— Просто секс, — підсумував її слова я.

— По дружбі, — додала Ліза.

Зручно. Аж надто. Брехня, але… зручна.

Рік — це не так вже й багато, еге ж? Але що, як увесь цей рік Ліза нервуватиме і накручуватиме ся дарма? А потім я повернуся до неї в Харків і… знову все зіпсую?

Спочатку вступ Макара, потім ця недовагітність… Дідько, я навіть відвертим із нею не можу бути до пуття! І що як?.. Що як зрештою я зруйную навіть те, що є зараз?

Вона заслуговує на краще.

Вона повинна отримати краще.

Най не зараз, але колись.

— Так. — Я спробував усміхнутися невимушено: — Гадаю, нічого більше бути й не могло.